Вир

– Нiкуди вони не ходили, це я тобi набрехав. От свята правда. А те, що Орися на вулицi була, то хоч i хлопцiв поспитай. Цiлий день на мiсяць вила з нудьги. Тебе там шукала. Істинно.

– Годi брехати. Рушаймо. У тебе е батiг? Бо це такi верблюди, що, доки доженемо, – похрипнемо.

Марко, щоб не нести всю дорогу торбину з харчами, примотузив ii биковi до рога.

Ще було зовсiм темно, коли вони вибралися за Троянiвку. В Заячiй балцi крокiв за сто попереду гострозорий Марко помiтив бикiв, що стояли прип’ятi до телеграфного стовпа.

– Це Денис, вiн погнав ранiше мене, – зашепотiв Марко. – Ану, цить…

Звiдкiлясь, нiби з-пiд землi, чулося могутне хропiння.

– Спить, – засмiявся Марко. – Он вiн. Бачиш? – показав кудись у темряву i звернув на рiллю. У глибокiй борознi, вкрившись кожухом, спав Денис. Бiля нього, примотаний мотузкою до руки, лежав дробовик.

– Іч, на дичину взяв. Давай украдемо. Хай пошукае, – зашепотiв Марко.

– Чекай. Я його iнакше.

Тимко поплював у руку, встюжив Дениса по спинi так батогом, що кожух аж свиснув.

– Хочеш, щоб у пику дав? – обiзвався з-пiд кожуха Денис.

– Вставай! Чого хропеш посеред поля?

Денис звiвся на ноги, почепив на плече дробовика.

– Зайцiв не бачили? – запитав вiн, обзираючи поле сонними очима.

– Бачили. Набурили тобi на кожух i побiгли далi, – зареготав Марко.

Денис на те кепкування не звернув уваги. Для того щоб його розгнiвати, треба ширяти розпеченим дроттям у живiт.

До Вишневого хутора прибули, як зiйшло сонце. Марко кинувся запрягати до плуга бикiв, заохкав, як бублешниця на ярмарку:

– Торбу з харчами загубили! А бий тебе сила божа! Що менi мати скажуть? Новiсiнька торба з материного рукава вiд сорочки, ще й калиною вишита.

Що його робити?

– Задери пiджак та постьобай себе батогом, – смiючись, радив Тимко. – Ну, гони бикiв, чого рота роззявив? До пiвдня з тобою тут монятися буду, чи що?

Орали двома парами бикiв. Першою – Тимко з Марком, а другою – Охрiм Горобець iз Денисом. Тимко iз своiм погоничем першу борозну пройшов спокiйно.

Охрiм iз Денисом нiяк не могли спрацюватися. Бички були молодi, нетямущi. Денис iх тяг «соб», а вони вернули «цабе». До того ж Денис поганяв iх у вивернутому наверх вовною кожусi (бризкав якраз невеличкий дощик) i з дробовиком за плечима. Глянеш на нього, не тiльки бикам, а й людинi страшно. За плугом дрiботiв маленький, хирлявий Охрiм з обмотаною рушником шиею, хрипiв, повиснувши на чепiгах:

– Скинь оте руззо, ради бога.