Вир

Хiба з ти не бацис, со бицки тебе бояться, як зарiзяки?

– А куди я його подiну?

– Давай узе я носитиму, хай ти сказишся!

Охрiм чiпляе гакiвницю за спину, i вони знову рушають степом з погейкуванням та покрикуванням.

Зранку захмарило i довго сiяло на землю холодну, дрiбну мжу, потiм повiяв з Акерманщини вiтер, розчистив небо, i на поля бризнуло сонце. Запарувала рiлля, тьмяно заблищали на сонцi одвернутi лемешами скиби землi. З дощовоi мряки виринув Вишневий хутiр – з два десятки мазанок iз зеленими вiд моху стрiхами.

Сонце пригрiвало сильнiше, земля дихала вiльготнiше, iз голубого неба долiтав повний жалю журавлиний трубний клич, який то гучнiв, то завмирав, танучи в голубiй безвiстi. Тимко, налягаючи руками на чепiги, часто задирав голову, проводжав даленiючi косинцi журавлiв, i тихий смуток облягав його серце. Вiн часто курив i майже не розмовляв з Марком, який, проте, не зважав на замрiю свого товариша, а витриндикував та винашувався бiля бичкiв, як на весiллi або якому грищi. Тимко, журливо посмiхаючись, з любов’ю дивився на свого веселого товариша, пiдганяв його незлостиво:

– Давай, давай, а то прийде дядько Прокiп, вiн нам за таку оранку наламае хвоста.

– А чого нам його боятися? Вiн трохи зрiднi, – не падав духом Марко, натякаючи на те, що Прокiп – майбутнiй Тимкiв тесть.

Так пережартовуючись, пройшли ще декiлька гiн. На останньому заходi перед обiдом Марко тпрукнув на воли, показав вишневим пужалном на дорогу i так розвеселився, що ноги аж затрусилися до танцю.

– Глянь! Дiвчат цiла кагала.

На шляху стояла машина, i з неi з гамором та смiхом виплигували дiвчата, що приiхали розкидати гнiй на бурячищi.

– По-сусiдськи з такими цесарками небагато напрацюеш, – горював Марко. – Будеш крутитися сюди та туди, як бляшаний пiвень на хатi.

Тимко нiчого не вiдповiв. Швидко пробiг очима по строкатiй юрбi дiвчат, когось шукаючи; раптом густi брови його, над якими блищали крапельки поту, майнули вгору i так застигли на деяку мить, потiм вiн опустив iх, одвернувся i став дивитися собi пiд ноги, iдучи за плугом.

Дiвчата наближалися, i все яснiше та голоснiше чулися iхнi голоси та смiх, шелест сухого бадилля. Вони пiдiйшли вже зовсiм близько, i Тимко не мiг дивитися тiльки собi пiд ноги, а пiдвiв очi i зараз же побачив запнуту в теплу шаль дiвчину, котра пройшла мимо своею швидкою i широкою ходою, не сказавши навiть «здрастуйте».

В ii пружинистих рухах вiдчувалося щось нервове i пристрасне. Лице було сумним i зосередженим.