Вир

Пiд припухлими вiями блищали синi, як мiдний купорос, очi. Пройшовши мимо Тимка, дiвчина зупинилася i стала розмовляти iз своею подругою i, мабуть, сказала iй щось дошкульне й смiшне, i це сказане, безсумнiвно, вiдносилося до Тимка, бо та глянула на парубка i зареготала на все горло, вiд чого кругловиде обличчя ii зробилося червоним i тугим, мов редька. Потiм вона схопила грудку i шпурнула на орачiв.

– Свого батька по лисинi! – порадив Марко, ховаючись за воли.

– Знай свое дiло. Чого зв’язуешся? – похмуро буркнув вiд плуга Тимко.

– Не можу я, брате, коли отакi товстонiжечки поряд.

– Подрочись по степу, може, втихомиришся.

– Хай йому грець! Ще iржати стану.

Опiвднi зробилося зовсiм тепло. Дiвчата палили торiшне бур’яниння, i пахучий димок слався степом. Вiд борозни повiяло гiркими корiнцями i розпареним душком землi. Тимко роздягся i ходив за плугом у однiй сорочцi та босий, на козирку його вiйськового кашкета виблискувало сонце, iнодi вiн пiдводив од борозни очi i дивився на Орисю, що розкидала вилами гнiй, i серце його неспокiйно стискувалося.

Чого це вона надулася? Позавчора сидiли пiд вербами, все було добре, а сьогоднi полум’ям дихае. Може, справдi iз Сергiем знюхалася? При цiй думцi кров ударила йому в голову, i вiн, не знаючи, куди подiти зло, що поволi заливае його, напався на Марка, що той буцiмто погано ганяе волiв. Коли ж Тимко побачив, що Орися i Ганна, взявши вiдро, пiшли до степового озеречка по воду, то зупинився i наказав Марковi випрягати бикiв, хоч до обiду ще можна було разiв зо два обiйти гони.

– Чого так рано? – здивувався Марко. – Охрiм з Денисом ще орють.

– Не твое дiло.

Марко зняв з волiв ярмо, хитрувато посмiхнувся:

– Може, i мене iз собою вiзьмеш? Ганнуся ж iз нею пiшла.

– Двох котiв у мiшок саджати не можна – покусаються.

Тимко взяв у руки батiг i, топкаючись по рiллi босими сильними ногами, що бiля щиколоток були перев’язанi поворозками вiд галiфе, погнав волiв до водопою.

Спускаючись по схилу в яр, зустрiв дiвчат, що несли вiдро води, збив на потилицю картуз; смолистi кучерi вивалилися на високий лоб.

– Може, пiдсобити? Га?

– Самi справимось.

Дiвчата пройшли, не зупиняючись, вони теж були пороздяганi, i товста, туго заплетена коса Орисi непорушно лежала в спинному рiвчаку, червону ситцеву блузку ворушив вiтерець, вузенька боса ступня залишала на рiллi глибокi слiди.

– Орисю! Пожди трохи.