Вир

– Навчiться розподiляти час, i вам вистачить його i на працю, i на читання книжок. Бувають такi днi, коли ви працюете менше, наприклад, зимою, отодi берiть у руки книжки i читайте. Великий пролетарський письменник Горький говорив, що все те, що в нього е найкращого, вiн одержав завдяки книжкам.

– Коли всi будуть дуже вченi, хто в землi порпатиметься? – сказав Тимко. – Всi в бiлих капелюхах ходити не будемо, треба комусь i в картузах.

– У тебе зовсiм невiрне уявлення про iнтелiгенцiю. Ти дивишся на неi очима дореволюцiйного мужика.

Ти нiяк не можеш зрозумiти, що без iнтелiгенцii, без науки неможливий розвиток суспiльства. Люди розумовоi працi винайшли трактор. Ти на ньому ореш, радiеш, що тобi полегшено працю, одначе забуваеш подякувати вченим, що вигадали цю машину.

– Говори, як хочеш, а я знаю свое. Ти от поiхав у мiсто, краватки носиш, а гнойку понюхати боiшся, хоч сало любиш трiскати. Кожного разу, як у Харкiв iдеш, такого сидора шнуруеш, що конякою не пiдвезеш.

А вивчишся, то яка нам з того користь буде? Адже тебе в село i цiпом не наженеш. Ти будеш тертися бiля вчених, де-небудь у великому мiстi, та грошi в кишенi гребтимеш, а побачиш у трамваi дядька з мiшком – сахатимешся, як вiд чуми, щоб вiн тобi чистенькоi сорочечки не замазав.

– Ти помиляешся. Я мрiю працювати на селi.

– Не бреши! Багато з вас таких, що повивчалися, а на селi працюють? Порозбiгалися, що й чорт iз свiчкою не знайде. Інтелiгенцiя. Приiхав он Микола Шкурупiй до рiдноi матерi в гостi.

Насипала вона борщу всiм в одну миску, а вiн носом крутить, уже не хоче з одноi миски iсти. А мати перед усiма вихваляеться: «Слава Богу, вивчився мiй Микола на лiкаря. Все ж таки не в колгоспi робити». Так що ж тодi по-вашому, по-iнтелiгентному, виходить? Що в колгоспi роблять однi дурнi?

– У суспiльствi iснуе розподiл працi. Однi працюють лiкарями, iншi роблять у колгоспi, i нiхто з iнтелiгенцii ще нiколи не дивився з презирством на людей фiзичноi працi.

Це твоя вигадка.

– Вигадка не вигадка, а я розумiю так: будь ти вчений чи сто раз професор, а вiд простого народу не верни, раз вiн тебе в люди вивiв.

– Цiлком вiрно…

– А коли так, то чого ти не прийдеш до нас на поле та не скажеш: «Хлопцi, я зараз у вiдпустцi, давайте я разом iз вами в степу попрацюю, понюхаю, як земелька пахне». Адже ти бачиш, як мало в артiлi робочих рук.

– Я думав… Я… навiть хотiв. І, чесне слово, я мав такий намiр.