Вир

– Що нам з того намiру? Ти на дiлi покажи… Був у нашому селi, розказують люди, один дядько, Федiр Смик: двiстi колодок пасiки, п’ять пар волiв, п’ятнадцять десятин землi. Одне слово – багач. А сам тихий такий, смирний, iде селом i перед малою дитиною шапку здiймае. Прийдуть до нього селяни – зерна позичить, меду на кутю дасть, а прийдеться до вiддачi – десяту шкуру здере…

– Ти що мене iз Смиком рiвняеш?

– Я приклад наводжу, що в нього, може, теж добрi намiри були, та яке нам до них дiло? Ось ти тiльки що про небо говорив, про зорi.

Воно, звичайно, наука. Але ти до неба лiзь, але й про землю не забувай. Ех, оце б тут i спав, – закiнчив свою балачку Тимко i простягся на пiску.

– Денис он уже давно хропе.

– Його голим на терниння поклади – i то спатиме. Воляча шкура.

– Хлопцi, в кого е закурить? У мене на цей раз табак вийшов, – зациганив Марко.

– В тебе, як у Кузя, – вiчно кисет порваний.

– А ти не шкодуй, i на той рiк уродить.

Улас пiдвiвся, високий, гостроплечий, обтрусив од пiску штани.

– Ну, ви сидiть, а мiй органiзм проситься на вiдпочинок. На добранiч.

– Ходи здоров.

У темрявi замелькали бiлi брезентовi черевики Уласа. – Довгий органiзм, – засмiявся вслiд йому Гарасько. Хтось жартома штовхнув його, вiн поточився i наступив Денисовi на ногу. Денис сiв на пiску, витер рукавом сонну слинку з губiв.

– А що, хлопцi, буде, як телиця сниться? – запитав вiн басом.

– На свiжину десь натрапиш, – засмiявся Гарасько. Денис не зрозумiв його натяку, хоч всi останнi зрозумiли i засмiялися.

– Хлопцi, – притишено загомонiв Денис. – Я назнав у одному мiсцi свiжу сметану. У староi Прокопихи повна макiтра назбирана.

– У них собака бiля погреба прив’язаний. Трудно.

Денис устав, розвалькувато пiшов у темряву. Незабаром почувся шум, трiск, i вiн повернувся назад з колякою в руцi, вiд якоi пахло живицею.

– Це од собаки. Як загилю, так i не писне. Пiшли. Тимко вибiг наперед, зупинив ватагу.

– Хлопцi, уговор такий: що б там не трапилося, один на одного не гавкать.

А то прошлий раз ходили на Залужжя курей полохати, всi з води сухими вийшли, а Гараська в сiльраду викликали. Попадемося – усiм мовчать i один одного не видавати. Згода?

– Згода.

– Тепер я скажу, – виступив i собi Марко. – Дениса за сметаною не посилати. Того разу, як були на Хрипках, вiн, доки вилiз iз погреба, пiвмакiтри випив.

Рушили сонним селом. Тiльки хотiли переходити ташанський мiст, як у темрявi загуркотiли пiдводи.