Вир

Метушливий громадянин ходив вiд гурточка до гурточка i повiдомляв останнi новини:

– Кажуть, у юридичному недобiр? Може, забрати документи i поiхати туди, доки не пiзно? Ах, якби я знав, що скажуть моему Ізi, я б уже туди з’iздив!

Йому нiхто не вiдповiдав i не зав’язував з ним розмови, бо кожен був заклопотаний своiм горем. Широкоплечий вiйськовий, що стояв теж бiля вiкна, порипував новiсiнькими чобiтьми i кидав на маленьку худесеньку дружину сердитi погляди, говорив басом:

– Це ти викохала такого йолопа!

Той, про кого так говорили, стояв, обiпершись об лутку, i в сардонiчнiй усмiшцi кривив губи.

Із-за товстих, оббитих клейончатою шкiрою дверей, де засiдала приймальна комiсiя, не долiтало жодного звуку, i можна було подумати, що там нiкого немае, якби не та обставина, що через десять-п’ятнадцять хвилин дверi вiдкривалися i звiдти або вискакували в сльозах, або виходили з тихою щасливою посмiшкою. Метушливий громадянин кожного разу, як тiльки вiдкривалися дверi, стрiмголов вибiгав iз свого куточка, щоб хоч на мить зазирнути в кабiнет i поглянути, в якому станi його Ізя, який уже зайшов туди давно i все нiяк не виходить назад.

Але зазирнути йому не вдавалося, бо кожного разу дверi закривалися перед самiсiньким його носом, i вiн, поправляючи окуляри, знову йшов у свiй куток, нашiптуючи щось про себе i нервово потираючи своi маленькi, сухi, покритi ластiв’ячим ряботинням ручки. Нарештi дверi випустили чорного кучерявого хлопця, який вийшов, примружив короткозорi очi i занишпорив ними по залу, когось розшукуючи.

– Ізя! – закричало схвильовано з кутка, i ввiчливий, тихенький громадянин потяг хлопця до столика, що стояв у куточку. Розмови iхньоi нiхто не чув, бо вони говорили пошепки. Потiм вони швидко зiбралися i, коли виходили, то обидва усмiхалися, i всi виразно чули, як старший iз них сказав:

– Треба Софi дать телеграму.

Улас дивиться на все це байдужими очима i бажав тiльки одного, щоб його швидше пропустили i щоб вiн сьогоднi встиг на вечiрнiй поiзд.

На дверях знову появилася гарненька секретарка i тихим, iменно секретарським голосом, в якому звучали догiдливiсть i покора, що, мабуть, були результатом ii ретельноi служби i постiйного визнання сили i впливовостi свого начальника, назвала прiзвище:

– Хомутенко.

– Я, – злякано i нiби спросоння вiдгукнувся Улас. Секретарка окинула його швидким поглядом i заглянула в список. Щось iй здалося, мабуть, пiдозрiлим в цьому простому, вбого зодягнутому хлопцевi.