Вир

Йому раптом зробилося легко i навiть весело. «Додому! Додому! – спiвало все в ньому. – Уже досi закiнчилися жнива i йде молотьба. Дiд Терешко сторожують кавуни. Хлопцi б’ються скибками i п’ють солодкий сiк. Додому, додому!» Вiн забувся, як недавно присягався собi не iхати додому, вiн забув про своi мрii на урвищах Толкачiвки i летiв душею до рiдних берегiв. «Зараз вiзьму сундук – i на вокзал. На грошi, що залишилися, куплю квиток, на решту – подарунки. Марисi – кiсничкiв, а батьковi пачку цигарок, хай i вони покурять городських».

Вiн вискочив на вулицю i побiг до трамвайноi зупинки, обминаючи прохожих. Раптом вiн почув, що хтось вигукуе його прiзвище. Вiн озирнувся i побачив Миколу, який бiг за ним i махав тюбетейкою.

– Ти куди? – запитав вiн, наздогнавши Уласа.

– Провалився. Додому iду.

– Ти що, здурiв? Ще не все втрачено. Ану ходiм.

І вiн потяг Уласа до головного корпусу унiверситету, на ходу розказуючи, що його викликають на розмову до ректорату, i докоряв йому, як це вiн не помiтив i навiть не дивився на той списочок, в якому значилося i його прiзвище серед тих, що викликалися на розмову з ректором.

– Обiцяй, що вчитимешся на «вiдмiнно», i проси, – повчав на ходу Коля. – А бiльше всього нажимай на те, що ти з колгоспноi сiм’i. Чуеш? Ну, вечором зустрiнемося, бо я зараз бiжу на стадiон, що й належить новоспеченому студентовi.

Вiн помахав Уласовi тюбетейкою i зник мiж людьми, а Улас iз почуттям подиву, навiть незадоволення, що йому перебили поiздку додому, пiшов до головного корпусу.

У приймальнiй ректора, куди вiн зайшов, було повно людей. Бiля вiкна стояли два суб’екти, що збиралися iхати в Одесу, на диванчику сидiла стрижена дiвиця iз золотим годинничком на руцi i червоними вiд слiз очима. Бiля неi гнiздилася розкiшна, пудiв на шiсть, матiнка. Вона заспокоююче гладила доцю по плечах i на всiх присутнiх поглядала презирливо й похмуро, бо вони не розумiли, що за талант ii донька.

Обличчя матiнки говорило: «Ляжу трупом, але доньку влаштую». Інодi матiнка, видно, iз самозаспокоення зверталася до кого-небудь iз присутнiх i говорила, що в неi е знайомий Іван Іванович, i що вона йому зараз подзвонить, i тодi дiло пiде зовсiм по-iншому.

– Я свого не попущу, – сердито трусила вона сергами.