Вир

Вони були зодягненi чистенько i просто: дiвчатка ходили в спiдничках з блузочками, в босонiжках i косиночках, хлопцi – в широченних, добре вiдпрасованих штанях, пiдперезаних ремiнними поясами з пряжками в формi серця або кинджала, тапочках-спортсменках i майках. Вони трималися з ним невимушено, з грубуватою простотою. По iхньому вiдношенню безпомилково можна було визначити, що вони давно знають одне одного i здружилися. Друга група – селюки, одягненi скромнiше i розмаiто: хлопцi дехто в костюмчиках, а дехто просто в штаненятах та сорочинi, що, не дивлячись на страшну спеку, застебнута на всi гудзики.

Вони тримаються один вiд другого осторонь, мiж собою не розмовляють. Дiвчатка в бiлих хусточках жмуться по куточках, соромливо притискуючи до грудей книжки, як молодi черницi молитовнички. Третя група – гордi невдахи, що поступають до вузу не в перший раз i не в одному тiльки Харковi. Цi ходять спокiйно, навiть величаво, на обличчях тверде переконання, що без них наука загине за двадцять чотири години. Дiвчатка стриженi i в завивках, спiдничини вузенькi, до колiн, з розпiркою ззаду, очi дивляться на свiт так: «Я знаю Грiга i лiчно знакома з Утьосовим». Хлопцi човгають черевиками по дорiжках, на обличчях есенiнщина, а в рухах нездоланнi лiнощi. Улас особливо приглядався до третьоi групи, i чим бiльше вiн приглядався, тим яснiше бачив iхню глупоту i ненавидiв iх серцем трудящого чоловiка, ненавидiв за те, що в них бiлi, тендiтнi руки, якi не торкалися нi коси, нi молотка, нi плуга, i погляд його був злий i пекучий. Одна красуня, зустрiвши той погляд, бридливо здвигнула плечима i щось зашептала на вухо своiй подрузi. Та озирнулася, зустрiлася iз очима Уласа i заливчасто засмiялася. Потiм мимо Уласа пройшло два хлопцi з iхнього гурточка, i Улас чув, як один сказав:

– Заберемо документи i махнемо в Одесу. Там у мене е дядя.

«У нього дядя, а в мене хто?» – запитав себе Улас i з презирством провiв iх очима.

В цей час студенти заметушилися i стали бiгти до дошки об’яв.

Якийсь лисий чоловiк, очевидно, iз секретарiату, клеiв на дошцi списки студентiв, зачислених до унiверситету, i тих, якi повиннi були забрати документи. Улас теж побiг до дошки i став позаду всiх, жадiбно проглядаючи очима списки з лiтерою «X». В списку зарахованих до унiверситету його не було, не знайшов вiн себе i в списку, де були тi, що мусили забрати документи. «От i все», – сказав вiн сам собi, вiдчувши, що всi страхи i всi хвилювання вiдходять назад.