Вир

Прибiг Оксен, бачить: старий сидить пiд грушею в садку, пiдперши обличчя кулаками, а бiля нiг потовченi iкони валяються. Питае його Оксен, що таке, що трапилося; вiн мовчить, очей на нього не пiдводить. Аж потiм уже мати розповiла, що складав старий стiжок соломи за хлiвом, цiлий день старався i вже вершити почав, як прийшло йому в голову чогось у хату сходити. Тiльки вiн туди зайшов, бачить у вiкно: зiрвало вихором вершняк, закрутило понад садом i понесло к лихiй мамi. Прибiг старий, схопив вила, наставив iх у небо, очi божевiльними стали: «Я по соломинцi збирав, а ти менi, розтаку твою перетаку, одним духом розкидав?» Ускочив у хату, брязь вилами по iконах, брязь, аж стекло свище, а тодi чобiтьми з хати, з хати, аж святi бородами долiвку метуть! Мiсяць на колiна не становився, ступського попа галушником дражнив, Євангелiю на горище закинув.

Потiм найшло на нього смирення тихе, за бороду себе рвав, iкони притяг новi, дерев’янi, Євангелiю з горища зняв i знову за неi всiвся.

«Так, дивний старий.

Пiшов i не попрощався. Як з чужим. Нi, мабуть, не вийде у нас iз ним миру. Так i будемо ходити один вiд одного стороною».

Сонце пiдбилося вище i пригрiвало. Вдалинi синiми смугами виднiлися довжанськi лiси, а ближче iз густих чагарiв проступало бiлими хатами село Ступки. З-помiж крайнiх хат в’юнилася грунська дорога. Ось уже Оксен побачив i поле своеi артiлi, що межувало iз ступськими землями, але сiвачiв своiх не бачив, вони ховалися за схилом у до-линi. Раптом iз-за схилу, як з-пiд землi, виринув вершник i закушпелив Оксеновi назустрiч.

Коли вiн наблизився, Оксен пiзнав бригадира другоi бригади Прокопа. Вiн сидiв охляп на конi, довгi ноги в важких черевиках бовтаються в коня попiд пузом, сорочка розхристана, пiт промивае дорiжки на закiптюженому обличчi, в руцi оривок, яким вiн пiдганяе коня.

– Чого женеш, як на пожежу?

– Що ж вони, гади? Знущатися надi мною захотiли?

– Говори толком.

– Що говори? Казав же iм – неполадки, викличте коваля. Кажуть – усе добре.

А тепер iх чотири, а в наявностi тiльки три. А-а! Що там балакать, – вiн махнув оривком i поскакав далi.

Бачачи, що з розповiдi Прокопа нiчого второпати не вдасться, Оксен рушив до сiячiв. Із-за пагорба вiн побачив, що одна сiвалка стоiть на обочинi, а три в загонi, але чомусь теж не рухаються. Бiля воза чорнiе купка людей. «День рiк годуе, а вони баечки брешуть. Здорово!» Запримiтивши Оксена, сiвачi, як по командi, розiйшлися до своiх сiвалок.