Вир

Боротьба iх марна: Латочка загрiб собi.

– Якi проворнi, – дорiкае вiн i свiтить оком на Охрiма та Гараська.

– Раз на фiнськiй вiйнi… – починае Охрiм, видимо, щось пригадавши, але Бовдюг перебивае його, звертаеться до Оксена:

– Ти, голово, не журися. Через день-два закiнчимо.

– Як так сiятимемо, – до осенi вистачить.

– Істинно. Ранiше було снiжок iз землi, – ячмiнець в грязь – i князь.

– Натурально. Як ви цього не розумiете?

– Та ми розумiемо… Тiльки…

Бовдюг ворушить пiдвусниками, тупо дивиться в казанок iз кашею, нiби не знае, що далi сказати.

– Тiльки бiльше на присадибнi дiлянки дивимося, чим на артiльне. Несвiдомiсть наша.

– А я тобi кажу, – говорить Латочка, облизуючи ложку i потiм ховаючи ii в торбу, – вiд натури все. Яка в кого натура, така й совiсть. Один бiдний, та чужого не вiзьме, другий по горло мае, а краде. Зустрiчае мене якось Гнат, дивиться-дивиться на мою худорбу, а тодi й питае: «Навiщо ти, Андрiю, на свiтi живеш? Яка з тебе користь громадi? На тобi, знаеш-понiмаеш, карбованець, купи кулю i застрелися».

А я йому й вiдповiдаю…

Латочка став на колiна, одне око в нього ще дужче примружилося, друге засвiтилося недобрим вогнем, лице зробилося знущально-насмiшкуватим.

– А я й кажу: на тобi три карбованцi, купи три кулi, побий сiм’ю i себе, дурака, до спiлки.

Бiля казанка всi вибухнули дружним реготом.

– Якби вiн був розумний, такого б не сказав. А за присадибнi дiлянки – все правда. Ти гарантуй менi трудодень, тодi й побачиш, як я працюватиму.

А даром, брате, музика не грае, пiп молебня не служить.

Хома опустив очi, махнув рукою:

– Хай йому тямиться, таким балачкам! Балакали б про що-небудь друге.

– А ти хвостом не крути i за чужi спини не ховайся, – засвiтив на нього оком Латочка. – Як Оксена не було – до гурту пiдпрягався, а побачив – зараз тобi язик у петлю скрутило.

– Оце тобi на та радуйся! – спалахнув лицем Хома i ще нижче опустив голову. – Буцiмто я говорив бiльше за вас.

– Не в тiм дiло скiльки, а в тiм – про що.

Як тебе тут не було, Оксене, то ми про дещо говорили помiж собою. Може б, ми комусь iншому i не сказали, а тобi скажемо. Ти – людина партiйна, з нашого-таки й села, так що з тобою можна без шапкування, а по-простому. Оце ми тут говорили, що вийшла така постанова: достроково закiнчуеться сiвба – бригадировi видаеться премiя: патефон, самокатка або годинник; портрет того бригадира висить на червонiй дошцi. А нам, рядовим, що? Анiчогiсiнько.