Вир

«Так ось хто тут здiймае шарварок», – подумав Оксен, вдивляючись у сухеньку постать Латочки.

– Бачите, товаришу голова, – спалахнув Сергiй Золотаренко. – Вони й досi на тi мiсця моляться, де колись iхнi клунi стояли. А ви скажiть просто: не хочете сiяти – ми органiзуемо молодiжну бригаду – i без вас обiйдемося. Без ваших шкурницьких iнтересiв.

– Еге, ти, блате, розумний, та в один бiк, – загарячився Латочка. – Хай на тобi власнi дiти штани та сорочку обiрвуть – i ти зробишся шкурником.

– Нiколи цього не буде!

– Іч, який комiсар виськався.

Моню на губах витри. – І витру. А у вас тут одна ватага. А Джмелик ваш отаман.

– Яка ватага? – насурмачився Бовдюг. – Що ми, потвоему, – банда?

– Нi, ви просто саботажники.

Сергiй звiвся на ноги i легко понiс по рiллi свое м’язисте i легке тiло.

Бiля казана запала неприемна мовчанка.

– Таке, як на дощик збираеться, – перегодом обiзвався Хома.

– Треба, – погодився з ним Бовдюг.

Латочка нiчого не сказав на цю пусту розмову i, затягши шию у комiр сiрячини, прислонився спиною до колеса, щоб трохи подрiмати пiсля обiду.

З-пiд гарби долiтав один i той же звук, який дражнив усiх: то Охрiм вишкрiбав ложкою казанок.

– А нiяк не накладешся! – вилаяв його Латочка, але Охрiм не слухав його, продовжував свое дiло.

Пiсля обiду Оксен знову сiяв разом iз Бовдюгом. В глухому кiнцi гiн, подалi вiд людей, зупинилися на перекур.

– Скажи, Бовдюг, що ти про мене думаеш? – тихо запитав Оксен, згортаючи цигарку.

– А ти не розгнiваешся?

– За що? Адже сам на рожен лiзу.

Бовдюг поворушив вусами, поправив на головi шапурину, сказав через силу:

– Добрий ти дуже. На твоему мiсцi суворiшому треба бути.

– Гнат суворий, а ви про нього що говорите?

– Що не говоримо, а боiмося.

– Хiба людей боятися треба, iх треба поважати.

– Воно ж i повага вiд того, що боiшся, – закiнчив розмову Бовдюг i пiшов до сiвалки.

В другiй половинi дня вiтер стих. Із-за обрiю стали накочуватися хмари, що громадилися все бiльше i бiльше, з бiлих робилися попелястими; потiм стали бузиновими; нарештi завирували, закипiли i тяжко рушили вперед, пiдминаючи пiд себе небо, опускаючись все нижче i нижче, так, що на землi ставало все важче i важче дихати людям.

Птахи, вириваючись у сизi присмерки степу, не могли залiтати дуже далеко i високо, бо крила iх робилися зволоженими, i вони опускалися зовсiм низько, майже до самоi землi.