Вир

Вiд бузиновоi хмари степом рухалася широка чорна тiнь, яка вже покрила степовi могили i довжанськi лiси, i iх уже зовсiм не було видно. Вона повiльно наближалася i до сiвачiв, дихаючи на них свiжiстю близького дощу i фарбуючи все в чорну зловiсну фарбу. Потiм хмари застигли, перестали рухатися, i сторожке мовчання оволодiло небом i землею, i так продовжувалося хвилину-двi, потiм кiлька важких i лапатих дощових капель упали на круп коня, з ляскотом розбилися на ньому i покотилися вниз по сухiй шерстi, i раптом вони заскакали скрiзь – по людях, по конях, по рiллi; прострочили раз, вдруге, згортаючи в груддя пилок, i линув дощ, рясний, веселий, благодатний, покотився туманом по степу, заграла, зарокотала, захлюпала по ярах вода, i цей веселий шум освiжив i обновив степ i людей i викликав у них дитячий радiсний настрiй.

– Дощик. Та, далебi, й гарненький, – радiв Хома, сяючи очима, i навiть не покривав себе шматочком брезенту. Краплi дощу дрiботiли йому по картузику, потрапляючи iнодi й за шию, вiд чого Хома рознiжено повискував i, смiючись, приказував: – А щоб тебе дощик намочив!

Охрiм сидiв, скулений, накритий мiшком, i нагадував монаха, якого витурили з монастиря за п’янку, – таке було в нього страдницьке обличчя i понурi очi.

Йому теж було весело, але свою веселiсть вiн проявляв тим, що корчив смiшнi мiни.

Бовдюг дивився на заслону дощу чисто з господарськоi сторони i теж радiв, що пiсля цiеi зливи добре пiдуть рости посiви; Сергiй жирував iз Гараськом та виштовхував його з-пiд гарби на дощовицю.

Гараськовi тiльки того й треба було. Вiн вискочив на дощ i, кумедно присiвши, поляпав себе руками по стегнах i, зробивши дурнувате обличчя, закричав: «Ку-ку-рi-ку!»

– На дощ, чи що? – засмiялися з-пiд воза.

В цей час в туманi водяних полотен майнуло щось на конi, i Джмелик, весь мокрий до нитки, шмигнув пiд воза. Сорочка його збрижилась на животi, волосся мокрими пасмами спадало на лоба.

– Мабуть, вiд самоi Троянiвки тебе прало?

– На Гострому горбi застав мене дощ.

– Чого не сховався та не перечекав?

– Де? У ховраховiй норi? – засмiявся Джмелик i трусонув мокрим чубом.

– Сiвалку справив?

– Привiз он сошники.

Дощ лив як iз вiдра, небо закаламутилося i зробилося глиняного кольору; раптом бiле слiпуче свiтло рiзонуло по очах людей i почувся сухий трiск; люди пiд мажарою затихли, конi стояли, пiднявши вгору морди, прищуливши вуха, i враз загоготiло по всiх небесах, покотило камiння, загримотiло, вiддаляючись i затихаючи.