Вир

 – «А чого ж, – питаеться жiнка, – прокляте дерево цiеi ночi анi звуком не обiзвалося?» – «А того, – вiдповiдае щiткар, – що сила хоч i громова, а чоловiчого духу боiться. І коли буде в хатi чоловiк – мовчатиме громове дерево». – «Де ж я того чоловiчого духу дiстану? – журиться вдова. – Вдiвець не трапляеться, а жонатого приманювати Бог не велить. А вже коли б був у моiй хатi мужчина, як дитину, його б доглядала, на подушки спати клала, в чорнi вуса цiлувала». Подумав щiткар, подумав та й каже: «Ех ви, щiтки, гребiнцi, мабуть, вам прийшли кiнцi.

Десять рокiв вас тягав, щастя-доленьки не мав». Жбурнув свiй ящик пiд лаву та й пристав у прийми до вдови. З того часу затихло громове дерево i бiльше нiхто нiколи про нього не чув.

– Де б його собi таке громове дерево знайти? – нетерпляче засовався пiд гарбою Джмелик.

– Кажуть, на хуторах такi дiвчата, що самi до хлопцiв лiзуть, – гигикнув Гарасько.

– Хоч би старших людей посоромилися, – сердито заворушив вусами Бовдюг.

 – Безсовiснi.

Дощ перестав; хмари розiйшлися; захiдна брама неба розчинилася, з неi ринуло стiльки свiтла, що боляче стало очам, небо зробилося свiжим i чистим, нiби його вимили милом i прополоскали водою; на конях блищала шерсть i парувала на сонцi; люди весело розмовляли мiж собою, i обличчя iхнi були веселi i добродушнi. «Як же й хороше навколо!» – здавалося, говорили очi кожного.

Оксен також мружився вiд слiпучого сонця i розминав затерплi вiд довгого сидiння ноги.

– Що ж, хлопцi, сiяти вже сьогоднi не будемо, запрягайте – i на Троянiвку.

Цю звiстку прийняли, як i належало, – весело. Особливо молодь, яка так i кинулася збиратись. Хто запрягав коней, хто скидав на гарбу пустi мiшки, один Охрiм сновигав, понурий i сердитий, розшукуючи барок, який хлопцi навмисне десь заховали. Сергiй накричав на них, вони повернули барок, а натомiсть вкрали черезсiдельник.

Жарти слiдували один за одним, все смiшнiшi та дотепнiшi, всi смiялися, тiльки Охрiм свiтив очима i презирливо копилив губи.

Нарештi всi зiбралися i рушили. Молодь верхи на конях, старики на гарбi. Пiсля дощу зробилося свiжо, в калюжах вiдсвiчувалося захiдне небо; iнодi гарба потрапляла колесами в глибоку калабаню, розбовтувала малинову воду в темно-буру.