Вир

Примiром, Йонька, поцмокуючи люлькою, говорив, що вигiднiше продати овець i купити кiз або що треба продати корову i прикупити овечок, Уляна того не заперечувала, хоча знала, що нi того, нi другого робити не можна, бо в господарствi i масла, i молока, i овечого лою потрiбно: зимою Гавриловим дiтям тiльки й рятунок вiд простуди, що парене молоко з лоем. Та й те сказати – зарiжеш вiвцю, м’ясо на поставку, а шерстi трохи здаси, а то таки трохи й вигадаеш дiтям на рукавички, а може, i на сiрячину назбираеш. Йонька говорив, що треба зробити курник iз глини, Уляна не заперечувала, хоч робила свое, тобто й пальцем не ворушила для того, щоб будувати той курник, бо знала, що в тому немае необхiдностi: клуня он пуста, держи курей хоч тисячу.

Йонька бачив, що в господарствi нiчого не робиться так, як вiн велить, гримав дверима, сердився i навiть сiкався до Уляни з кулаками, а вона ходила тиха i присмирнiла, як черниця пiсля молебня, потурала господаревi у всьому, знаючи, що буря перегуде i буде не так, як вiн хотiв, а так, як вона хотiла, i що Йонька про все забуде i через кiлька днiв уже буде з нею сперечатися, що це вiн говорив, щоб кури зимували в клунi, а не вона.

Цього ранку Йонька встав удосвiта, коли шибки на вiкнах були iще чорнi i по Троянiвцi в синiй iмлi хрипко горланили пiвнi. Нацупив на себе сто раз латаний кожух i, не сказавши нiкому слова, вийшов надвiр. Тiльки Уляна розтопила в печi, влетiв у хату, немов iз пожежi:

– Буди Гаврила i Тимка. Бики у дворi ждуть.

– Куди ж це? – заклопоталася стара.

 – Я ще й снiдати не зварила.

– Еге, будемо тебе ждати, доки ти тут намоняешся. Ну, йди, чого витрiщилась?

Уляна, зiтхнувши, накинула на плечi теплу хустку, почовгала з хати.

Через кiлька часу кремезний Гаврило покульгував бiля гарби, здивовано знизував плечима.

– Що це вiн задумав? – питав вiн у сердитого зi сну Тимка, що прикручував вiрьовку до розорин.

– А чорт його знае! Хiба в нього допитаешся?

Прийшов Йонька – мовчазний, заклопотаний, взяв волiв за налигач, потяг iз двору.

Через сонне село пройшли майже галопом. Йонька безнастанно стьобав бикiв батогом, i маленька постать його метлялася, як прив’язаний до налигача рептушок iз сiном. Коли виiжджали на Бееву гору i бики ступали повiльнiше, вiн заметушився, як циган у чужiй конюшнi.

– Пiдсобляйте. Чого плентаетесь, мов соннi.

– А що пiдсобляти? Пусту гарбу тягти?

– Хоч би й так. Волики он як хекають.

– То ви нас запряжiть, – порадив Тимко.