Вир

– Ет, що з тобою, дураком, балакать!

Вихопилися на гору, вiд бикiв потягло свiжими кiзяч-ками. Ярмо рипiло i подзенькувало занозами; Йонька, учепившись за налигач, усе погейкував та цьвохкав батогом. В хутiр Ковбики приiхали затемна. Йонька зайшов у чиесь подвiр’я на самому краю хутора, побудив собак, вони скажено рвалися iз ланцюгiв, готовi змегелити Йоньку разом iз кожушиною. Рипнули дверi. В темрявi зачорнiла людська постать, притишеним голосом втихомирила собак. Йонька про щось пошептався iз незнайомцем i швидко повернувся назад.

– Держи за мною.

Гаврило слухняно повiв за ним бикiв.

В полi стояла тиша, з улоговин тягло нiчною росяною мрякою; гарба зачiпалася за кущi, i Тимка оббризкувало холодним свiжим дощиком, так що навiть на губах осiдав прiсний смак роси. Було так темно, що Тимко не бачив нi дороги, нi гарби, i коли кущами зiрвало з нього картуз, то вiн довго лазив рачки i не мiг намацати його на землi. Тодi вiн присвiтив сiрником i побачив свiй картуз, що лежав бiля самих нiг.

– Що ти там свiтиш, в очах би тобi свiтило! – вилаявся Йонька.

Тимко зараз же погасив сiрника, i густа темрява знову заступила очi. Вони проiхали якимось яром, видерлися на горб i зупинилися перед чорною купою – то було дерево, складене в штабелi.

– Грузiть!

Добру годину рвали на собi жили, пересаджуючи через ручицi важкi колоди. Коли навантажили, Йонька перехрестився i сказав таемниче:

– Стояки будуть на хлiв. Ну, паняйте.

Старий сiв на пiдводу лише тодi, коли проiхали добрий шматочок степу.

– Отак, дiтки, треба на свiтi жити. Трапився добрий чоловiк – от i будемо з хлiвчиком. Не жени бичкiв, Тимку, бiдна худоба зовсiм охляла. – Йонька зашурхотiв долонями по мокрiй корi. – Дубина. Вiк стоятиме.

У широкiй улоговинi iх пiдстерегло сонце, занози заблищали, шерсть на биках запарувала, ратицi залишали на мокрiй землi чiткий слiд, вiд бичачих морд вiяло теплом. Йонька блаженно розстебнув кожух, показав люлькою за синiючi горби:

– Уже й Троянiвка недалеко.

Вiд цих слiв нiхто в танець не пiшов, бо всi знали, що дерево крадене i ще невiдомо, чим ця подорож закiнчиться. Гаврило лiниво шкутильгав, спираючись на ясенову ковезку та пощипуючи вуса, схожi на припеченi сонцем кукурудзянi чубики. Тимко щулився вiд вранiшньоi прохолоди i, щоб зiгрiтися, збивав батогом святу землицю. Улоговина дедалi звужувалася, i нарештi вони в’iхали в глибокий яр iз крутими високими стiнами.