Вир

Воно б i голову пропило, так вiд шиi не вiддiляеться».

Побачивши мiшок iз зерном, Григiр трохи пом’якшав, хоча й не виявив особливого захоплення:

– Дали, як украли, куркулi чортовi! У них шкуратка на латку не розживешся. Прийдуть же й вони до мене – наберуть у долонi, ще й у пальчики.

Забравши хомут, вiжки, черезсiдельник, повiсивши на шию дугу, Григiр рушив до конюшнi.

– Там до тебе якийсь чоловiк приiхав, – крикнув вiн, озирнувшись. – Коли б не лектор iз району, бо цiлий день у конторi сидить.

То як же? Завтра сiемо на клину чи будемо ждати, доки земля протряхне?

– Ввечерi зберемо бригадирiв, порадимося, – кинув на ходу Оксен i попрямував до контори, вiдгадуючи, що ж то за чоловiк його чекае i по якому питанню. «Якщо лектор, – вiдiшлю в поле, хай там i витюгукуе по своiх шпаргалках, а в конторi людей збирати не буду – нема часу». Оксен вiдкрив дверi i вiдразу ж побачив щуплого чоловiка у вiйськовiй шинелi, що сидiв до нього спиною. Почувши, що в контору хтось зайшов, чоловiк озирнувся i уважно крiзь окуляри глянув на Оксена.

Блiде, безкровне лице незнайомця було спокiйним, навiть трохи вiдчуженим, тонкi губи мiцно стиснутi.

– Голова колгоспу товариш Гамалiя? – смiливо запитав вiн, не перестаючи пильно дивитися на Оксена. Той погляд неприемно вразив Оксена, i вiн подумав, що ця людина теж неприемна i з нею тяжко буде зговоритися.

– На яку тему ви приiхали читати лекцiю? – сухо й неприязно запитав Оксен.

– Мое прiзвище Дорош, – ввiчливо вiдрекомендувався незнайомець i подав з довгого рукава шинелi свою малесеньку бiлу, майже жiночу ручку.

Вiн подав ii швидко, зробив легесенький потиск i зараз же вiдiрвав назад та сховав у хоботок рукава, нiби боячись, щоб ii не розчавила широка, як лопата, долоня Оксена.

– Очевидно, – слабо усмiхнувся Дорош, – я буду у вас читати i лекцii, але приiхав я сюди як секретар майбутньоi партгрупи.

Вiн скинув окуляри, став протирати рукавом шинелi. І дивно – разом з окулярами зникла з обличчя суворiсть, i воно зробилося якимось задушевнiшим, м’якшим, навiть приемним, в ньому проступало навiть щось дитяче.

Особливо помiтнiшою, яскравiшою стала його усмiшка. Потiм вiн знову начепив окуляри, пiдсунув iх характерним рухом – рогачиком iз вказiвного i середнього пальцiв – i, переконавшись, що вони сидять мiцно, знизу вгору рвучко кинув головою.

– Бачите, мене демобiлiзували, вiрнiше, списали в запас i от прислали… працювати в артiль.

– Натурально.