Вир

І тiльки вiн про це подумав, як в його уявi вималювалася огрядна постать iз веселим, добродушним обличчям – голова «Зорi» Самiйло Чередниченко. «Так, тiльки до нього. Якщо вiн не допоможе, значить, нiхто».

Не доiжджаючи до ташанського мосту, Оксен круто звернув праворуч i поiхав ступською дорогою, що пролягала помiж пiщаними горбами. Незабаром спустився у глибоку яругу, порослу чагарем i дикими грушками. В ярузi було сиро й задушливо, з-пiд торiшнього листу вишпиговувалася молодесенька голковидна блiдо-зелена трава, по ровах, де ще недавно лежали снiги, стояла густа i чорна, як дьоготь, вода, що пахла не то мазутом, не то терпкуватим душком перегнилоi вiльховоi корицi.

У вiльшанику над болотом голосно клопоталися сороки. Маленькi, схожi на горобцiв, чубатi посмiтюхи клювали на дорозi кiнськi кiзячки, iз слабим шумом, схожим на шум тополиного листу, злiтали поперед морди коня i знову паслися на дорозi, аж доки до них не наближалася пiдвода. Сонце пригрiвало, понад зеленим лугом слався синенький димок весняних випарiв, гнав поперед себе гнилуватий болотяний душок. Навколо все було таке зелене, таке урочисте, свiже й пахуче, минулорiчнi чорнi сережки так нiжно тремтiли на старих вiльхах, що здавалося, прислухайся трохи i вiдразу почуеш тихий хрустальний дзвiн. Небо над яругою було таке чисте i таке гучне, що коли кобильчина, теж, мабуть, зачувши красу i роздолля, пiдняла вгору голову, вишкiрила зуби i заiржала, то iржання те розбилося зараз же на десять вiдгомонiв, i покотилося по ярузi, i пiшло бродить та гомонiти понад болотечком так, наче не одна коняка заiржала, а принаймнi цiлий табун.

«Перезимувала? – смiявся Оксен, помахуючи батiжком. – Тепер пiдеш жити краще. Трава он яка росте, густа та соковита».

В Троянiвку Оксен повернувся вечером, коли в Ташанi востанне полоскалися бiлi гуси, збираючись вилазити з води i розходитися по домiвках, коли захiдне сонце пускало понад лугами рожевий туман, а рiчка зробилася тихою, гладенькою. В нiй вiдбивалося рожеве небо, густi верби, бiлi гуси з витягнутими шиями, кущувата куга, зеленi осоки, сине громаддя Беевоi гори.

В артiльному дворi його зустрiв Григiр, суворо оглянув забризкану грязючкою коняку, журливо захитав головою:

– Пропала лошиця. До ранку чи й доживе. Отак гнати? Як у тебе й рука пiднiмалася?

Оксен, знаючи звичку Григора все перебiльшувати, мовчав.

Коли, примiром, скрипiло непiдмазане колесо, Григiр говорив: «Пропала гарба», коли бачив п’яного чоловiка: «Пропав чоловiк.