Вир

Гнат сидiв за столом i, порипуючи стiльцем, перечитував телефонограми, присланi з району за нiч.

– Чого прибiг? – запитав вiн, не вiдриваючись вiд паперiв.

– Зерна просити.

– Дохазяйнувався. Сажать вас за такi штуки…

Оксен, не вступаючи в розмову, став сердито крутить ручку телефону. Головний агроном вiдiзвався не скоро, потiм, коли його нарештi викликали, довго мекав щось невиразне i пiд кiнець сказав, що не дасть нi зернини. Оксен, скрипнувши зубами, повiсив трубку.

– Розбазарив зерно, а тепер, знаеш-понiмаеш, у телефон гуркаеш? – знову обiзвався Гнат, вiдсуваючи вiд себе книгу телефонограм.

– Через таких, як ти, й розбазарив, – скипiв Оксен, тремтячи бровами. – Хто, як не ти, перед районом iз кожi лiз та розпинався, що Троянiвська сiльрада виконае й перевиконае? Тепер сам у кущi, а на менi хочеш виiхати?

– Що за разговори? – насторожився Гнат. – Ти що, проти держпоставок?

– Держпоставки я виконую, але додаткових, тобою вигаданих, бiльш виконувати не буду.

Зарубай собi на носi.

– Постiй, постiй, – повiльно звiвся за столом Гнат i чинно, дещо театрально заклав праву руку за борт кiтеля. Очi його вiйнули холодом. – Ти куди звертаеш? Та ти знаеш?..

– Ну, от що. Ти мене не лякай. Я не з заячого пуху. А посiвну провалювати i залишати колгоспникiв без куска хлiба iз-за того, щоб ти був на хорошому рахунку, я не буду. І так i знай: на слiдуючий рiк держпоставку виконаю i бiльше не дам нi зернини.

– Та ми ж тебе… та ми ж тебе будемо судити… за такий саботаж… Та ти знаеш, чим це пахне?

– Чим би не пахло, але колгоспноi справи, за яку я бився, тобi валити не дам…

Оксен гримнув дверима, вискочив надвiр.

На рундучку зустрiв Кузьму з вуздечкою в руках, спитав насмiшку-вато:

– Ти що, голову загнуздувати йдеш?

– Ге, його загнуздаеш. Вiн тобi й вудила перегризе к монахам. Іду запитати, чи не iхатиме куди. Порядок такий завiв, – зiтхнув Кузьма i побухав коридором, подзвонюючи вуздечкою.

«Еге ж, завiв, – роздумував Оксен, повiльно сходячи з крилечка, хрускаючи чобiтьми по соняшниковому лушпинню.

 – Бач, скiльки за нiч нашеретували! Клубу в селi нема, молодь нудьгуе, а вiн собi папери перечитуе. Так. Так. Але що робити iз зерном? Зерно. От питання».

Оксен сiв на лiнiйку, розiбрав вiжки i крикнув на конячину, що дрiмала, опустивши голову. «А що, як поiхати в “Зорю”? – прийшла йому в голову раптова думка. – Так. Так. Тiльки в “Зорю”. Інакшого виходу немае».