Вир

– Боже, де ти його взяв, такого нещасного? – пошепки бiдкалася жiнка, сумно наставивши очi на Оксена, що зайшов у хатину за тютюном. – Чим же менi його вiдгодовувати? Може, йому пареного молока з медом?

– Не мала дитина. Давай, що е, – все трiскатиме.

– Як я не знаю, що йому й давати. Може, ще й не догоджу? Вареники вiн з картоплею та сметаною любить чи нi?

– А звiдки я знаю? Що, я з ним по обiдах ходив?

– То, може, молочка, свiжого, тiльки з-пiд корови? Воно дуже пользiтельне. Тiльки от не знаю, чи питиме.

Є такi, що бридують.

– А, тебе тiльки почни слухати! – махнув рукою Оксен i пiшов у хату.

Дорош, заклавши в галiфе руки i навiть трiшечки зiп’явшись навшпиньки, розглядав фотографii на стiнi, заведенi в одну велику рамку. В гiмнастерцi, перетягнутiй в талii командирським iз зiркою ременем, в чобiтках, у вузеньких галiфе, вiн виглядав ще меншим i ще тендiтнiшим, майже пiдлiтком, так що Оксен, позираючи на нього, вiдчув до нього жаль, i в ньому раптово прокинулося почуття батькiвськоi опiки.

– Завтра прикажу дояркам, щоб видавали тобi по два лiтри свiжого молока з-пiд корови. Треба тобi поправлятися трохи.

– Були б кiстки – м’ясо наросте, – засмiявся Дорош. Вечеряв вiн неохоче, без апетиту. Олена стояла бiля столу з глечиком пiнистого молока, соромливо припрошувала:

– Їжте на здоров’я. Може, вам ще пiдлити?

Помiтивши, що Дорош не допив молока iз глиняного кухля, вона образливо пiджала губи:

– Чого ж це ви так мало? Може, вам не до вподоби наше молоко?

– Що ви.

Молоко хороше. Просто я не звик пити його такими страшними порцiями.

– Що ж тут страшного? Оксен, хвала здоров’ю, натщесерце цiлий глек випивае та й нiчого, а ви кухлика не подужаете? Нi, то вам наше молоко не подобаеться. А може, гидуете? Так у нас усе чисте, окропом вимите…

– Іди отам свое роби. Причепилася до чоловiка!.. – сердито позирнув на жiнку Оксен.

Олена, як iстинна полтавчанка, образилася з того, що гiсть не скористався iз ii гостинностi i все печене й варене так i залишилося на столi цiлим та непоiденим.

Вона прибрала iз столу i пiшла в хатинку. Чути було, як вкладала дiтей спати i як дiвчинка смiялася, не хотiла лягати в лiжко та все допитувалася, чи не причаiвся пiд пiччю дiд з бородою або розбiйник iз ножем. Олена заспокоювала i говорила, що нiякого дiда i розбiйника немае i що пiд пiччю на тепленькому спить котик-мурчик. Дiвчинка, видимо, сама захотiла переконатися, чи то справдi так, i заляпала босими нiжками по долiвцi.