Вир

Корова повернула голову i, глянувши на господаря, з шумом зiтхнула. Оксен пiдклав iй сiна i закрив дверi. «От i я вчуся потроху корiвок доглядати. Так би мовити, домашню практику проходжу, – усмiхнувся вiн, пригадавши слова Дороша про те, що треба виймати руки з галiфе. – Я-то вийму, а от подивимося, що з тебе вийде. На крутих поворотах люди носи розбивають», – сам себе втiшав Оксен, але самопочуття в нього було недобрим – якийсь пекельний вогонь палив йому груди, i Оксен, щоб залити його, намацав у сiнцях вiдро i, пiднiсши до вуст, став жадiбно пити.

Олена вiдкрила хатнi дверi, з’явилася перед чоловiком ташанською русалкою.

– Я чула все, – шепотiла вона, торкаючись гарячим лицем його колючоi неголеноi щоки. – Не сварися з ним. Уваж. Вiн чоловiк хворий.

– Іди спати. Не твое дiло.

Голос у чоловiка був сердитий. Олена не стала перечити i нечутно, як тiнь, зникла за дверима.

X

Весною в селi встають рано. Ще темрява затоплюе хати, ще в свiтанковому повiтрi нiщо нi шерхне, ще зорi поморгують у блiднiючому небi i брати-ковалi похапцем клепають молотами чересло мiсяця, а вже по хатах то тут, то там засвiчуються каганцi i розвiшують по тинах золоту бахрому, вже чути, як хтось брязнув вiдром об цямрину, заскрипiв журавлем, i полилася з тихим бульканням вода в корито.

Припаде до неi гарячими зi сну губами худобина, цмолить, прихекуючи, забивае спрагу пiсля душноi ночi в хлiвi, п’е не нап’еться. Ось лагiдно обiзвався до неi господар хрипким, заспаним голосом, покашляв стиха, пробухкав чобiтьми вiд хлiва до хати. Прогуркотiла пiдвода по шляху – то повезли молоко на сепараторний пункт, i вiзник сипонув у теплий морок iскрами з цигарки, що, не долетiвши до землi, згасли; пройшли двое якихось людей, голосно розмовляючи мiж собою, i iхнi кроки загубилися вiдлунням у свiтанковiй тишi. Раптом десь за Ташанню, на Залужжi, ледве чутно, так, нiби з пуховоi постелi, долинуло оте хвилююче серце хлiбороба пiвняче «ку-ку-рi-ку-у-у!», i над Троянiвкою спочатку в однiм дворi, потiм у другому, потiм у третьому, потiм у всьому селi вiдгукнулися горластi пiвнi.

Павло Гречаний, що сторожував бiля лавки i мав чи не найбiльшу можливiсть милуватися пiвнячими ораторiями, присягався, що начинайлом був не троянiвський пiвень, а залужанський. Зачувши таке побреховище, Охрiм два тижнi не здоровкався з Павлом, бо всьому ж селу вже давно вiдомо, що саме його, Охрiмiв, пiвень заспiвуе першим, а не якийсь там залужанський.