Вир

В цей час щось зашелестiло в далекому кутку стайнi, i лiнивий заспаний голос прилинув, як iз пiдземелля:

– То ти, Одарко?

Дорош, не вiдповiдаючи, пiшов на той голос i скоро розгледiв людську постать, що зi словами: «Приймись, щоб тобi була здохла до вечора!» – стала пробиратися помiж коровами до виходу.

– Хто там? Пiдходь сюди, бо нiчого не видно, – покликала постать.

Дорош пiдiйшов ближче i побачив зодягнутого в довгу лахманину чоловiка з вилами в руках. Забачивши Дороша, чоловiк безцеремонно полiз його оглядати, так близько нахиливши свое лице, що на Дороша гостро вiйнуло махоркою i тим своерiдним запахом, який мають усi люди, що пораються бiля худоби.

– Щось не пiзнаю, – задумано проговорив коровар. – Ви часом не по м’ясопоставках? Якщо так, то, коли ваша ласка, вiдпустiть тютюну на цигарочку. Цiлу нiч бiля товаряки кручусь не куривши.

І вiн наставив глибоку i чорну, мов корито, пригорщу i вiд радостi, що зараз закурить, враз пожвавiшав: притупував чобiтьми, приахкував, прицмокував i навiть пересмикував плечима.

– Я не курю, – винувато вiдповiв Дорош.

Чоловiк вiдразу зiв’яв, i знову непорушна, незграбна постать стовбичила перед Дорошем.

– Тодi хто ти такий i чого сюди прийшов?

– Ферму приймати. Працювати тут буду.

Чоловiк роззявив вiд подиву рота i стояв так кiлька секунд, потiм прислонився до стояка, почухав спину, блаженно закректав i, поправивши на головi шапку, сказав Дорошевi:

– Ось воно якечки. Тодi йди за мною.

Вiн провiв Дороша в куток i показав на ясла, що чорнiли в темрявi, як рiвчак.

– Оце я тут сплю. Умгу… Так на яку ж тему ми будемо з тобою говорити? Ага, про ферму. Трудне це дiло. Дуже трудне. Бо-ж-же ж мiй, як зустрiну якого нового чоловiка, так говорив би день i нiч, i кiнця б тому не було!

– Як вас звати?

– По-селянському, значить, Кузь, а по святцях – Кузьма.

– На фермi що робите?

– Покуту несу. Важку покуту, чоловiче добрий. Щоб менi грiм шапку пробив, коли я полiз на отаке горе та на отаку бiду! Караюся, як той колодник, кiнця-краю не видно.

– А-а, знаю, знаю! – засмiявся Дорош. – Голова менi про вас розповiдав.

– Лаяв?

– Нi, говорив тiльки, що корови по шиi в грязюцi стоять.

– І я таке кажу. А ти поспитай його! Думаеш, я сидiв склавши руки? У мене ось долонi, як кiнськi копита. А вiд чого? Вiд вил.