Вир

Кузь, матерi iх у печiнку, за всiх наробився! Дали менi в пiдмогу двох доярок та короваря Митька. То доярки ще нiчого, коров сяк-так видоять, напоять, а Митько начеше, сучий син, чуприну та й дражнить дiвчат по селу. А я за цього iрода гнiй вергаю, аж хребет трiщить. Жалiвся Оксеновi – не допомагае. Все тiльки обiцяе, що прижму, мовляв, Митька, а не прижима. І ходить Митяга, як i ранiше, з начесаним чубом, нi за холодну воду не береться. Та це ще пiвбiди. Главное – корма рiжуть. Так, чоловiче добрий, рiжуть, що нi зiтхнеш, нi охнеш.

Буряк, як вони його там буртували в лихоi години, запрiвся, весною вiдкрили, то з нього так пара i валнула. Сiно перетоптали за зиму, а з житньоi соломи що за iда? Даемо коровам, так що ж iз неi за користь? Правда, падежу великого нема, з молодняка тiльки шестеро здохло, так i то ж утрата. А й те вiзьмiть у рахунок, яка зима була скажена. Горобцi на льоту мерзли, падали, так куди вже телятам витримати? В горобцiв же пiр’я грiе, а в телятка що? Шкурочка на ньому тоненька, шерсть благенька, – погибель, та й годi, при морозах. Тут ось поверх кожуха сiряк зодяг, та й то замерзав… Умгу. Так що з кормами – бiда. Велика бiда. Правда, в послiдне время жом виручав. Ми його з Чупахiвського заводу приставляли. Благодать. І бики його iдять, i корови, з половою змiшуемо i даемо, першим сортом iде…

– А куди ж ваше сiно подiлося?

– А чума його знае, куди воно потратилося! Восени були два добрих прикладки, а потiм як вiтром розвiяло. Зосталися самi з’iдини, коней тепер ними пiдгодовують, бо посiвна ж.

– А ви його не розiкрали?

– Можеть бить, що й так. Воно в членськоi скотини також животи iмiються.

Кузько, незважаючи на те, що по натурi був чоловiк запальний, говорив тепер поволi, мляво. Дорош все частiше посмикував шиею, мовчав.

– А ти, мабуть, багато свiту об’iхав? Ге ж? – перейшов Кузько на свою любиму тему. – Подумай тiльки – весь Радянський Союз поiздом об’iхати, i то скiльки побачиш, а коли б на кожнiй станцii став та поволеньки на все роздивився б.

І-i, не говори, не говори! Якби в мене було карбованцiв п’ятсот лишнiх грошей, так я б уже подивився, як люди живуть.

– У вас у корiвнику е вила? – перебив його Дорош. – Отам десь стоять у кутку. Да-а-а… Ходив би i роздивлявся, як свiт построений. Скiльки людей побачив би, скiльки б розговорiв од розумних людей почув.

Дорош принiс вила, став копирсатися ними у твердому настилi гною.

– А ви часом не були на станцii Роздольна?

– Нi, не був.

– Жаль.