Вир

Там мiй син працюе. Присилав оце на днях письмо, так пише, що жалування получае хороше. Жити можна. Пише, що був по таких краях, де все не так, як у нас. У нас, примiром, на волах iздять, а в них на верблюдах, i що е верблюди з одним горбом, а е з двома. Рахубиста товаряка, – засмiявся Кузь. – Їсть i п’е раз на мiсяць. Отаку б, iдять його мухи, до нас у артiль! Ми ii за всю осiнь нагодували б на всю зиму, а весною в плуг…

Не встиг Кузь закiнчити, як Дорош вискочив iз гнояки, нiби вирваний вихором, губи його гнулися, як кора на вогнi.

– Ти що муру заливаеш? Ану, бери вила та чисть, що напаскудив за зиму!

Кузь злякано метнувся в куток, довго стояв там, сопучи з перестраху, потiм вийшов з вилами в руках i мовчки заходився вичищати. «Мале, в очках, а отаке кляте, – витираючи з лоба холодний пiт, розмiрковував вiн. – Трохи вилами не штрикнув, сатана. Цей поставить ферму, в нього й бики будуть доiтися!..» Хвилинами Кузь зупинявся i роздумував про те, що самий найученiший чоловiк на землi не може розгадати, що за дивне створiння людина.

«Тiлькино говорив любо та мило i враз кинувся, як iз ланцюга. Дивний свiт, химерний свiт, i люди на ньому чудернацькi!» – фiлософствував бiля гною Кузь.

Надворi розвиднiлося. Кузь погасив лiхтар i повiсив його знову на стовп. Прийшли доярки. Побачивши чужу людину, пошепталися i, розiбравши дiйницi, стали доiти корiв. У вiдкритi дверi лилося матове свiтло, парував розворушений гнiй, i димок вiд нього густими валами вiдносило надвiр, де вже чувся гомiн i людськi голоси.

Заскрипiла гарба, i круторогi воли, помахуючи муругими головами, протюпали мимо корiвника. За гарбою, цьвохкаючи батiжком, пробiг хлопчик рокiв дванадцяти в довгому батькiвському пiджачку i закричав тоненьким радiсним голосом:

– Дядьку Андрiю! Красолька лошачка привела!

– Невже?

– Їй-богу. Такий кумедний. Я пiдiйшов його погладити, а вiн труситься-труситься. Чого вiн так труситься?

– Бо ще малий, а от виросте великий, вiн тобi зуба виб’е…

Пiсля гарби проiхала пiдвода, запряжена парою худих i змучених кляч.

На возi сидiли дядько в шапцi i широкоплечий парубiйко-погонич, в задку воза лежали, виблискуючи на сонцi лемешами, плуги. Потiм почулося якесь гупотiння по землi, видно, що бiгло по нiй щось важке i сильне. Воно зупинилося за стiною корiвника, тяжко i сердито дмухало, обнюхуючи стiну. Хтось тривожно крикнув: «Переймай!» – i кiлька чоловiк протупотiло мимо корiвника.