Віта Ностра

Пройшла по вулицi галаслива компанiя. Стихли голоси.

Проревiли один за одним три мотоцикли. Спрацювала сигналiзацiя машини в дворi. Прокинулася мама, покрутилася на диванi, заснула знову.

О третiй годинi Саша задрiмала. О пiв на четверту пiдскочила, наче ii штовхнули. Вийняла з-пiд подушки будильник. Коротка чорна стрiлка – годинна – хвилин через десять мала злитися з жовтою стрiлкою дзвiнка.

Саша притисла кнопку. Провернула жовту стрiлку назад. Будильник бринькнув пружиною й обм’як.

Саша встала.

Надiла купальник, нап’яла сарафан. Узяла ключi й тихенько, щоб не розбудити маму, вийшла з кiмнати. Завернула на порожню кухню, прокралася на балкон, зняла з мотузки пляжний, ще вогкий, пропахлий морем рушник. І так, з рушником в однiй руцi й з ключами в другiй, вибралася на сходи.

Горiла лампочка. Знизу пiднiмалися, цитькаючи одне на одного, сусiди-закоханi. Побачивши Сашу, витрiщилися на неi чотирма здивованими очима:

– Що сталося?

– Нiчого, – Сашу трусило, зуби цокотiли. – Скупатися хочу.

На свiтанку.

– От молодець! – захоплено визнав хлопець.

Саша дала iм пройти. Швидким кроком вийшла з будинку. Мабуть, уже за п’ятнадцять четверта. Вона спiзнювалася.

На порожнiй вулицi ще горiли лiхтарi. Саша побiгла – бiгти вниз виявилося напрочуд легко, вона зiгрiлася й бiльше не тряслася. Темне небо свiтлiшало. Бiгом проскочивши повз грати платного пляжу, Саша вибiгла на свiй, звичний, цiлком безлюдний. Бiлiли пластиковi стаканчики в купi смiття. Свiтилися вiкна в найближчому пансiонатi – п’ятеро чи шестеро вiкон на весь фасад.

Коло входу в головний корпус висiв годинник. Показувало за три хвилини четверту.

Саша скинула сарафан. Спотикаючись на гальцi, зайшла в прибiй. Стоячи у водi по шию, розстебнула лiфчик, згорнула грудкою. Позбулася плавок. І, тримаючи купальник у правiй руцi, попливла до буя.

У неясному свiтлi вiн здався не червоним, а сiрим. Саша ляснула долонею по залiзному боку. Буй вiдповiв гучною луною. Саша озирнулася на берег – там не було нiкого.

Нi душi.

Вона попливла назад. Вiд холодноi води нею знову затрусило. Ледь намацавши ногами камiння, стала, балансуючи у хвилi, i зрозумiла, що розплутати мокрi ганчiрочки й мотузочки, на якi перетворився зiм’ятий купальник, не може.

Тодi, схлипнувши, Саша жбурнула грудку вигорiлоi тканини на берег, на гальку. Стала рачки й так, то на двох, то на чотирьох, рвонула до рушника.

Загорнулася в нього й оглянулася знову.

Нiкого. Нi душi.