Віта Ностра

Море граеться кинутим купальником, i небо з кожною хвилиною свiтлiшае. У парку спiвають солов’i.

Пiдiбравши купальник, сарафан та босонiжки, Саша пошкандибала до синьоi кабiнки для перевдягання. Розтерлася рушником – i зненацька зрадiла. Розправила плечi. Шкiра горiла, наливаючись зсередини, як шкурка стиглого яблука. Уже без поспiху Саша вдяглася, взулася, намацала ключi в кишенi сарафана. Викрутила купальник, вийшла з кабiнки й майже одразу зiгнулася навпiл вiд блювотного спазму.

Упала навколiшки, i ii знудило на гальку.

Вихлюпнулася вода, i разом з нею – жовтуватi кружальця. Дзенькнули об камiнь. Саша вiдкашлялася, продихалася. Блювота вiдпустила так само несподiвано, як i почалася. На гальцi лежали три тьмянi золотi монетки.

* * *

Удома, замкнувшись у ваннiй, вона роздивилася монети. Трое однакових кружалець, з одного боку – незнайомий знак з округлих переплетених лiнiй. Чи то лице. Чи то корона. Чи то квiтка. Що довше Саша дивилася – то об’емнiший здавався значок, вiн наче виступав, пiднiмався над площиною монети.

Вона протерла очi. На реверсi був гладенький овал – чи то «О», чи то нуль. Проби, звiсно, не було, а Саша не була особливим знавцем дорогоцiнних металiв, але в тому, що монети золотi, чомусь сумнiвiв не виникало.

По Вулицi, Що Веде До Моря, йшли першi перехожi. Доходило до шостоi ранку. Саша лягла на розкладачку, з головою вкрилася ковдрою i, затисши монети в руцi, знову задумалася.

Трохи дерло в горлi. Нудоти бiльше не було. Можна, звiсно, допустити, що Сашу знудило вiд учорашньоi пахлави, а монети просто лежали на гальцi.

А чоловiк у темних окулярах – манiяк, що складним i дивним чином здобувае можливiсть подивитися на голу дiвчину. У напiвтемрявi. Рано-вранцi.

Вона щiльно заплющила запаленi очi. Нi. Не можна допустити. Сашу винесло, вимило зi звичного свiту в нереальний. Якщо вiрити книжкам, це трапляеться з людьми i навiть не дуже рiдко.

Чи це все-таки сон?

Вона заснула несподiвано для себе. А як прокинулась, був звичайний пiзнiй ранок двадцять п’ятого липня.

Мама з’явилася з кухнi, витираючи руки рушником, подивилася на Сашу стривожено:

– Ти що, кудись ходила?!

– Купалася.

– Ти при своему розумi?

– А що таке? – заперечила Саша хрипко. – Знаеш, як класно? На свiтанку. Нiкого немае…

– Це небезпечно, – сказала мама. – І чого ти мене не попередила?

Саша знизала пiд ковдрою плечима.

– Нам треба йти, – сказала мама. – Скоро дев’ята. Ходiмо на пляж.

Саша переривчасто зiтхнула.