Віта Ностра

– Ма… а можна, я… полежу поки що? Я погано спала.

– Ти не захворiла? – мама звично поклала долоню на Сашин лоб. – Нi, температури немае… Дограешся з цими нiчними купаннями, весь вiдпочинок буде зiпсований.

Саша не вiдповiла. Стисла в кулацi монети так, що вони вп’ялися в долоню.

– Я там яйця зварила, – сказала мама заклопотано. – Вiзьми майонез у холодильнику… Цi золотенькi сусiди пiвбаночки нашого майонезу вже спожили, i нехай, на здоров’я, як-то кажуть.

Вона продовжувала витирати рушником сухi руки.

– Я домовилася на пляжi зустрiтися з Валентином – незручно, знаеш, не з’явитися, я вчора обiцяла, що ми прийдемо…

Саша згадала вчорашнiй день. Валентином звали маминого спiврозмовника, свiтловолосого й бiлошкiрого, який так жваво спостерiгав за далеким парадом дельфiнiв. Мама ще й представила ii своему новому знайомому: «Це – Олександра». Якась особлива значущiсть була в маминому голосi, але Саша тодi не звернула уваги. Темний чоловiк пiдвiвся з лави й пiшов, залишивши доручення – i страх.

Сашi було холодно серед теплого, аж задушливого вечора. Солодко пахли квiти на клумбах… У Валентина був приемний одеколон, тонкий i терпкий. Саша пам’ятала запах, але не пам’ятала обличчя.

– Ну йди, – Саша пiдтягла ковдру. – Я трохи поваляюсь… i теж до вас прийду.

– Будемо на колишньому мiсцi, – швидко сказала мама. – Яйця на столi… Ну, то я пiшла.

І, пiдхопивши вже зiбрану сумку, поспiшила до дверей. На порозi обернулася:

– Як iтимеш, купальник не забудь! Вiн на балконi сохне…

І вийшла.

* * *

Коли Саша прокинулася вдруге, залiзний будильник показував пiв на дванадцяту. На пляжi в цей час спека, натовп, i море кипить од тiл, наче суп з галушками. Пiзно йти на море… або рано. Себто, як подивитися. От годинi о четвертiй…

Їi вразили такi простi, такi буденнi думки. Пiднесла до очей долоню з монетами. Поки вона спала, долоню не розтуляла – кружальця вiдбилися на вологiй шкiрi. Саша обережно переклала iх з правоi руки в лiву.

Що з ними робити? Зберегти, викинути?

Дзвiнок у дверi змусив ii сiпнутись.

Одна монета зiсковзнула з долонi й покотилася пiд розкладачку. Нервуючись, Саша намацала ii на запилюженому килимi, накинула мамин ситцевий халат, вийшла в темний передпокiй.

– Хто там?

Теоретично це могла бути мама. Або, скажiмо, листоноша. Або…

– Це я. Вiдкривайте.

Саша сахнулася.

У всiй квартирi порожньо – сусiди на пляжi. Дверi замкненi… тонкi дверi з пресованоi тирси, оббитi дерматином.