Віта Ностра

– Не брала… Вiн упав, я його не пiднiмала… Ще хазяйка причепиться… Не переживай, ти в цi днi не висиплялася, треба ж на вiдпочинку виспатися… Та що з тобою?

Саша сидiла на краю розкладачки, опустивши плечi й чiтко усвiдомлюючи, що сталося жахливе. Незрозумiле, незбагненне, невiдомо чим загрозливе – i тому втрое страшнiше.

* * *

Темний чоловiк стояв бiля туристичного бюро. Розглядав фотографiю Ластiв’ячого Гнiзда. Саша сповiльнила ходу. Мама озирнулася.

– Ти йди, – сказала Саша. – Я дожену.

В iншiй ситуацii мама, напевно, почала б заперечувати й розпитувати.

Але Валентин, мабуть, уже взяв напрокат шезлонги; мама кивнула, сказала: «Не затримуйся» i пiшла вниз, до пляжу.

Пiд ранковим сонцем розм’якав асфальт. Шини легковикiв та вантажiвок друкувалися в калюжцi чорного мастила, залишали на проiзнiй частинi фiгурнi слiди.

– У мене будильник не задзвонив, – сказала Саша, сама не розумiючи, за що вибачаеться й перед ким. – Вiн упав…

Крiзь чорнi окуляри не було видно очей. І в скельцях не вiдображалося нiчого.

Наче вони були оксамитовi. Темний чоловiк мовчав.

– У мене будильник не задзвонив!

Саша раптом розридалася прямо посеред вулицi. Вiд страху, вiд невiдомостi, вiд нервовоi напруги останнiх днiв. Перехожi повертали голови, дивилися на ридаючу дiвчину. Сашi здалося, що вона пiрнула глибоко в море й крiзь товщу води бачить бiлястi лиця глибоководних риб.

– Дуже погано, але не жахливо, – нарештi сказав чоловiк у чорних окулярах. – Зрештою, навiть корисно – навчить тебе дисциплiни.

Другий такий промах обiйдеться дорожче, i не кажи, що я не попереджав.

Вiн повернувся й пiшов геть, залишивши Сашу ридати бiля кiоску й хитати головою на спiвчутливi питання перехожих. Забившись на паркову алею, майже порожню о цiй порi, i намацавши на днi сумки носову хустинку, вона нарештi змогла витерти шмарклi, але заспокоiтися так i не зумiла.

Їi власнi темнi окуляри, торiшнi, з тонкими дужками, сховали почервонiння очей i припухлi повiки. Натягши кепку низько на лоба, Саша крокувала вниз по вулицi, не дивлячись на людей, не пiднiмаючи очей.

Спереду дрiботiла дiвчинка рокiв чотирьох, чалапала червоними сандаликами, трималася за материну руку…

Коло в’iзду на пляж стояла «швидка». Саша зупинилася, влипла пiдошвами в м’який асфальт.

І майже одразу побачила маму. Мама шкутильгала по гальцi, накинувши на плечi рушника, поруч з ношами, на яких лежав дуже блiдий чоловiк, у якому важко було впiзнати веселого життелюба Валентина.