Віта Ностра

– Вибачте, ви монетки не бачили?

У сусiдньому купе похитали головами. Саша метнулася по вагону – сюди й туди, знов ледь не врiзалася в провiдницю; на крайньому бiчному мiсцi, бiля виходу в тамбур, чоловiк у синьо-червоному спортивному костюмi задумливо розглядав округлий знак на аверсi. Якщо на нього довго дивитися – вiн здасться об’емним.

– Це моя, – Саша простягнула руку. – Я впустила.

Чоловiк пiдняв голову. Глянув на Сашу оцiнливо. Знову подивився на монету:

– Що це?

– Сувенiр. Вiддайте, будь ласка.

– Цiкаво, – чоловiк не квапився виконувати ii прохання. – Де взяла?

– Подарували.

Чоловiк гмикнув.

– Слухай, я ii куплю в тебе. Десять доларiв вистачить?

– Нi. Вона не продаеться.

– Двадцять доларiв?

Саша нервувалася. До розмови прислухалася жiнка, що сидiла на сусiдньому бiчному мiсцi, за столиком навпроти.

– Це моя монета, – сказала Саша твердо. – Вiддайте ii менi, будь ласка.

– Був у мене знайомий, – чоловiк перевiв погляд з Сашi на монету й назад. – Чорний археолог, двадцять рокiв йому.

Теж усе копався в Криму в якихось ямах… Заробляв, пам’ятаю. А потiм його зарiзали. Кудись вiн полiз, розумiеш, куди не треба.

– Я нi в яких ямах не копалася, – Саша дивилася на його долоню. – Це менi подарували. Це мое.

Їхнi погляди зустрiлися. Чоловiк хотiв щось сказати, як i ранiше, неквапливо й поблажливо, – але затнувся. Саша готова була в цю мить битися за монету, кричати, ридати, скандалити, дряпати йому лице; напевно, ця ii готовнiсть прочиталася в поглядi.

– Як хочеш.

Золоте кружальце впало в простягнуту Сашину долоню. Саша судомно стисла пальцi й так, затримавши дух, повернулася до мами.

Та сидiла на своему мiсцi, байдуже дивилась у вiкно й нiчого навколо не помiчала.

* * *

Осiнь настала в жовтнi, одразу й надовго. Червонi кленовi листки прилипли до мокрого асфальту, наче плоскi морськi зiрки. Саша жила мiж школою й курсами при унiверситетi: задавали дуже багато – конспекти, твори, контрольнi. Нi на що iнше не лишалося часу, зайнятi були навiть недiлi, i це Сашу влаштовувало.

Вона виявила, що завантажений роботою мозок рiшуче вiдмовляеться вiрити в таемничих незнайомцiв з iхнiми завданнями, в золотi монети, що являються на свiт зi шлунка. Навiть море, добре лiтне море з червоним буем на хвилях, здавалося нереальним, а все, пов’язане з ним – i поготiв.

І мама ожила. Із закiнченням лiта закiнчилася й депресiя, тим бiльше що роботи в iхнiй конторi було, як завжди, по вуха.