Віта Ностра

Обидвi вони, замкненi в щоденнiй круговертi, заборонили собi думати про нездiйсненне – кожна про свое. І до певного часу це чудово вдавалося.

Потiм прийшов лист з Харкова. Мама вийняла його з поштовоi скриньки, довго крутила в руках, перш нiж вiдкрити, потiм усе-таки розiрвала конверт i прочитала.

– Валентин розлучився з жiнкою, – сказала, звертаючись до увiмкненого телевiзора.

– Ну то й що? – грубувато спитала Саша.

Мама склала листа назад у конверт i пiшла до себе в кiмнату. Саша вимкнула телевiзор i засiла за пiдручник, по десять разiв перечитувала параграф з iсторii – i не розумiла нi слова.

Поляни, древляни… Їх проходили, здаеться, в п’ятому класi, i ти ба – в програмi е…

А може, все обiйдеться? Мало якi стосунки бувають у людей. Звiсно, погано, що вiн розлучився з жiнкою… І ще гiрше, що про це написав…

Задзвонив телефон. Намагаючись думати про полян та древлян, Саша взяла слухавку.

– Алло?

– Добрий вечiр, Сашо. Це я.

Свiтила настiльна лампа. Лив дощ за вiкном.

Лежав розгорнутий пiдручник. І все таке реальне, буденне. І – цей голос у слухавцi.

– Нi, – тихо сказала Саша. – Вас…

У неi ледь було не вирвалося: «Вас не бувае». Та вона прикусила язика.

– Скiльки монет?

– Тридцять сiм.

– А скiльки було?

– І було тридцять сiм. Чесне слово.

– Я чекаю внизу бiля пiд’iзду. Спустись на хвилинку.

І – короткi гудки в слухавцi.

Монети зберiгалися в старому гаманцi, у глибинi шухляди за стосиком книжок та конспектiв. Саша розстiбнула стару залiзну блискавку, висипала вмiст на стiл.

Завмираючи, перелiчила. Як i ранiше, тридцять сiм.

Вона поклала гаманець у кишеню плаща. Сунула босi ноги в чоботи. Накинула плащ прямо на халат. Узяла ще не висохлу парасольку. Зняла з вiшалки ключi.

Дверi в мамину кiмнату й далi були зачиненi.

– Я зараз, – сказала Саша в простiр. – Я… пiду пошту заберу. Спустилася вниз по сходах, не чекаючи лiфта. Сусiд з п’ятого поверху заходив у пiд’iзд, весь мокрий, з величезним мокрим псом на повiдку.

– Здрастуйте, – сказала Саша.

Сусiд кивнув. Пес труснув мокрою гривою, розсипаючи бризки.

Саша вийшла пiд дощ. Було вже темно, свiтилися вiкна в сусiднiх будинках, кленове листя лежало на чорному глянсовому асфальтi, неначе кольоровi латки.

На мокрiй лавi сидiв чоловiк у темно-синьому, як у Сашi, блискучому од дощу плащi. Чорнi окуляри вiн замiнив на димчастi, але темрява осiннього вечора робила iх цiлком непроникними.

– Привiт, Сашо.