Віта Ностра

 – Ти що тренуеш?

– Теж волю, – серйозно вiдповiв Кiнь. – Лежав би зараз у лiжечку, спав би…

Вiн сповiльнив крок.

– Може, годi?

Саша зупинилася.

Небо було всипане зiрками, яскравими, як пiдсвiченi прожектором стрази. Іван розчервонiвся, важко дихав, дивився нахабно й весело.

– Дивна ти, Самовiй. Рiч у собi. Людина у футлярi. Тепер ще бiгаеш. Дiд каже – щодня, о п’ятiй ранку… Може, ти закодована принцеса?

Вiн говорив, ледь усмiхаючись, нервувався й боявся здатися смiшним. Вiн сам був «рiч у собi», хлопчик, нацiлений на успiх.

Переможець олiмпiад i пожирач фантастики, вилицюватий, з темними кучерями, у сорочках, завжди ретельно випрасуваних матiр’ю та сестрою, чепурун, що у шiстнадцять рокiв умiе пов’язувати краватку трьома способами…

Саша дивилася на нього й думала тiльки про одне: зараз iй треба пiти в кущi. Негайно. Інакше ритуал буде порушено, та й до будинку вона, якщо чесно, вже не дiйде.

– Кiнь, почекай мене коло входу.

Вiн не зрозумiв. Продовжував говорити, лукаво всмiхаючись у сутiнках, верз дурницi про закодовану принцесу й про те, що ii треба розкодувати.

– Кiнь, iди почекай мене! Я зараз прийду!

Вiн не розумiв. Ідiот. Самовдоволений базiкало. Час iшов, пробiжка закiнчилася, але ритуал не було завершено.

– Менi треба в кущi! – вигукнула Саша. – Попiсяти менi треба, зрозумiв?

Коли Саша вийшла з парку, коло входу нiкого не було. Нi дiдка з собакою, нi Бiлоконя. Тiльки ланцюжок слiдiв тягся по вкритiй iнеем травi.

* * *

Валентин поiхав.

Саша понадiялася – назавжди, та де там. Новий рiк вони зустрiчали втрьох – у сiмейнiй атмосферi, з шампанським, з ялинкою, яку мама прикрашала сама й Сашу навiть не пiдпускала.

Цiлу нiч надворi бахкали петарди. О пiв на п’яту ранку, коли мама й Валентин усе ще дивилися по тридесятому мiсцевому каналу «Іронiю долi», Саша взула чоботи (бiгати по снiгу в кросiвках вона не наважувалась) i намотала шарф поверх куртки.

– Ти все-таки йдеш? – запитав з кiмнати Валентин. – Ну й характер у тебе, Олександро, заздрю…

Саша вийшла, нiчого не вiдповiвши.

Снiг перед будинком був посипаний конфеттi, подекуди з пiдталого снiгу стирчали недогарки бенгальських вогнiв. Саша побiгла.

Свiтилися вiкна. Бродили веселi п’янi компанii. У парку в заметах валялися пляшки з-пiд шампанського. Саша бiгла, слухаючи, як хрускотить снiг, вiдчуваючи, як морозом прихоплюе вологi нiздрi, дивлячись, як тане в повiтрi хмарина подиху. «Ну й характер у тебе, Олександро, заздрю».