Віта Ностра

Саша лягла рано (тепер вона завжди лягала рано, збивав з нiг недосип), запхнула голову пiд подушку, щоб не почути нi слова, навiть випадково, заплющила очi й приготувалася провалитися в сон. Але сон не приходив. Саша думала про життя, як про колекцiю однакових днiв. Буття складаеться з днiв, i кожний з них – як закiльцьована стрiчка, як велосипедний ланцюг, що рiвно бiжить по шестернях. Клац – перемкнули швидкiсть, днi стали трошки iншi, але знову течуть, знову повторюються, i в цiй монотонностi й полягае сенс…

Напевно, вона засинала.

Нiколи ранiше такi думки – наяву – ii не вiдвiдували.

Давним-давно, коли Саша була маленька, iй хотiлося знайти собi тата. Не того, який пiшов i живе десь там, нi про що не дбаючи. Справжнього, який оселився б iз ними в однiй квартирi. Саша безсоромно «сватала» маму за всiх бiльш-менш симпатичних дядькiв, i «життя з татом» здавалося iй суцiльним святом.

Вiдтодi минули роки. У Сашi нило серце, коли вона думала про маму й Валентина. Вiн обдурив ii раз – може обманювати й далi.

Мама це розумiе. Але все одно говорить з ним на кухнi за чашкою охололого чаю, вони сидять, майже торкаючись головами, i говорять, хоч минула вже пiвнiч…

Уночi був мороз. Калюжки поблискували; крiзь теплi шкарпетки, крiзь пiдошви кросiвок Саша вiдчувала, яка холодна стала земля. Бiглося легко – давалися взнаки щоденнi тренування. Коло входу в парк горiв единий лiхтар, маячив старий собачник, Саша кивнула йому, як давньому знайомому…

У парку хтось був. Стояв на дорiжцi, переминаючись з ноги на ногу – у спортивному костюмi й вiтрiвцi, у кросiвках, як i Саша.

Їй довелося пiдiйти майже впритул, щоб його впiзнати.

Це був Кiнь. Ванька Бiлокiнь, ii однокласник.

– Привiт. Бiжiмо?

Саша нiчого не сказала. Кiнь пристроiвся поруч, майже торкаючись рукавом ii рукава. Коли тканина iхнiх курток усе-таки торкалася, виходив рiзкий шелесткий звук: вжик-вжик.

Саша бiгла, звично обминаючи калюжi. Іван двiчi послизнувся, один раз проломив тонкий лiд i вляпався у воду. Але не вiдставав.

– Ти щодня бiгаеш? – спитав, задихаючись на бiгу. – У мене дiд, ну, в нього безсоння, вiн собаку вигулюе, каже, дiвчина з вашого класу щодня гасае, як божевiльна, о п’ятiй ранку… Ой!

Вiн перечепився об корiння, що стирчало з землi, i трохи не впав.

– Ти спортом зайнялася? Щось я не помiчав за тобою… Чи волю тренуеш?

– Треную.

– Я чомусь так i подумав… – Вони пробiгли всього два кола, але Іван уже захекався.

– А ти? – зволила запитати Саша.