Віта Ностра

Щодня визирало сонце – нехай ненадовго, зате щиро. Листя висохло й шарудiло пiд ногами. І пахло свiжо й терпко, сумно, та не без надii.

Саша прокидалася о пiв на п’яту – за хвилину до переклички будильникiв. Знешкоджувала iх одного за одним, як мiни. Натягала теплий костюм, надiвала куртку i йшла в парк; за мiсяць пробiжок вона вивчила дорогу до дрiбних деталей. Знала, де надщерблений асфальт, де звичайно утворюються калюжi, де схил, де рiвне мiсце. Бiгаючи по сухих алеях, стрибаючи через купи листя, зiбраного двiрниками, вона встигала подумки повторити англiйськi дiалоги й тексти, скласти план на день або мовчки проспiвати пiсню, почуту вчора по радiо.

Намотуючи трете, четверте коло навколо клумби, вона знала напевно, що нiчого поганого нi з нею, нi з мамою сьогоднi не станеться. У цьому була гiрка, вiдсторонена, осiння радiсть.

«Вiдпускнi» днi, проведенi без пробiжок, зненацька виявилися найважчими за минулi тижнi. Саша все одно прокидалась о пiв на п’яту, лежала без сну до сьомоi, слухала, як оживае будинок, як гуркоче баками смiттевоз, як працюе лiфт i лаються пiд вiкнами двiрники.

Ритуал було порушено; Сашi здалося, що ii доля натягуеться, мов нитка, трiскаеться, висихае й може от-от порватися. З кожним днем дедалi нервовiша, вона насилу дiждалася того ранку, коли можна було взути кросiвки i вийти, залишаючи слiди на вкритiй iнеем травi, у листопадовий ранок.

Потiм приiхав Валентин.

Саша повернулася зi школи – на хвилину, закинути сумку, перекусити й бiгти до репетиторки.

Незнайомий чоловiк сидiв на лавi коло пiд’iзду. Саша спочатку привiталася (про всяк випадок, вона завжди вiталася з усiма, хто тут сидiв), i тiльки потiм упiзнала бiлошкiрого, ще бiльше схудлого знайомця.

– Привiт, – сказав Валентин. – Я дивлюся, у вас нiкого немае вдома…

– Мама буде о шостiй, – сказала розгублена Саша. – А я… це…

– Я почекаю.

Було пiв на третю. Саша мигцем глянула на годинник. Потiм на Валентина.

Надii, що вiн пiде, не було нiякоi.

Надii, що мама його прожене… теж, чесно кажучи, не було. Та й хто Саша така, щоб вирiшувати мамину долю на свiй розсуд?

– Їй можна подзвонити на роботу, – сказала сухо. – І запiзнiло додала: – Як здоров’я?

* * *

Вона прокинулась о четвертiй двадцять дев’ять. Вимкнула будильники. Почалапала на кухню, випила чаю з термоса. Одяглася. Вийшла в коридор, замкнула дверi.

Учора ввечерi мама й Валентин сидiли на кухнi, про щось ледве чутно перемовляючись.