Віта Ностра

Саша вчепилася в лаву; спокiйне лице спiврозмовника розпливлося в неi перед очима.

– А я вас… – почала вона дзвенячим голосом. – Ви… нiчого не можете! Нiчого. Я у вас не вiрю. Я вас… Я хочу, щоб це був сон!

Нiчого не сталося. Визирнуло сонце й вiдбилося в калюжах. Саша хотiла ще щось сказати – та замiсть цього розридалася вiд жаху, безпорадностi й сорому.

– Тихо, – сказав Фарит. – Тихо… Я ж сказав: нiчого нездiйсненного, жахливого, неможливого я вiд тебе не вимагатиму. Нiколи.

Саша ридала.

Сльози крапали на рудуватий папiрець, надрукований типографським способом.

– Ну що ти за людина, – втомлено сказав Фарит. – Потрiбен тобi той унiверситет? Нi. Абсолютно не потрiбен. Добре тобi жити у двокiмнатнiй малометражцi з молодятами? У новому статусi пасербицi? Нi, Сашо. Але ти все одно йдеш по второванiй дорiжцi? Нiчого не хочеш мiняти?

– З нею буде все… добре?! – крiзь сльози викрикнула Саша.

– Авжеж. Вона буде здорова й навiть щаслива. Бо ти розумна дiвчинка й зробиш усе, як я тобi сказав… Не питай, що буде, якщо не зробиш.

Вiн легко пiдвiвся.

– Грошi збережи, привези з собою. Адреса iнституту е на папiрцi. Постарайся не загубити… Сашо, ти мене чуеш?

Вона сидiла, затуливши лице долонями.

– Усе буде добре, – сказав чоловiк, що назвався Фаритом Кострицьким. – Можеш складати iспити в унiверситет, будь ласка. Не хочеш гуляти лiто – як знаеш. Умова одна: до першого вересня ти повинна бути в Торпi. Тебе поселять у гуртожитку.

Нададуть безкоштовне харчування. Дадуть стипендiю – невелику, але на пирiжки вистачить. І перестань рюмсати. Соромно за тебе, чесне слово.

* * *

Саша сидiла на лавi, поки остаточно не висохли сльози й не вирiвнялося дихання. Дощ перестав – i знову пiшов. Краплi пробилися крiзь листя липи. Саша розкрила парасольку.

Вона не спитала, яких таких спецiальних технологiй навчають в iнститутi мiста Торпи. Чесно кажучи, це ii анiтрохи не цiкавило. Їй було сiмнадцять рокiв, бiльшу частину iх прожито даремно, а вже минулий рiк – то й поготiв.

Конспекти, пiдручники… заради чого?

У неi не було друзiв. Мама свою любов перемкнула на Валентина – як перемикають залiзничнi стрiлки. І не було до кого йти, не було кому пожалiтися на чоловiка в темних окулярах, що назвався Фаритом Кострицьким.

Вона пiдвелася. Дощ давно перестав, вийшло сонце, але Саша йшла пiд парасолькою, не помiчаючи здивованих поглядiв.