Віта Ностра

За вiкном, за щiльно запнутими шторами, досi було свiтло. Восьма година. Пiв на дев’яту. Серпень. До початку занять лишилося три тижнi.

У дверi Сашиноi кiмнати неголосно стукнули.

– Це я, – сказав Валентин. – Поговоримо?

* * *

Вони знайшли мiсто Торпу в атласi автомобiльних дорiг. Прозорий кружечок на картi, саме в тому мiсцi, де аркуш потерся на згинi.

– Мiсто, – гмикнув Валентин. – Скорiше, селище мiського типу. Ну який там може бути iнститут?

Саша показала йому рудий папiрець. Вiн довго його розглядав, крутив у руках, супився.

– Ти що, подавала туди документи?

– Нi… Тобто так.

– Але ж твоi документи лежали в унiверситетi!

– Туди можна копii… Крiм того, в унiвер мене все одно не взяли.

– Інститут спецiальних технологiй, – знову прочитав Валентин. – Що це за технологii? Спецiальнiсть твоя майбутня як називаеться?

– Спецiальний технолог, – сказала Саша.

Валентин насупився:

– Ти що, знущаешся?

– Нi, – Сашi було дуже нiяково. – Спецiальнiсть там обирають на третьому курсi.

– Не знаеш, а готова iхати?

– Якщо менi не сподобаеться, я повернуся, – сказала Саша зовсiм тихо. – Чесне слово. Якщо виявиться, що це поганий iнститут – я приiду назад. Тiльки скажiть мамi, нехай вона не хвилюеться. Менi треба туди поiхати. Дуже треба. Рiч не в тому, що… зовсiм не в цьому. Менi просто треба.

Вона повторювала те саме то так, то сяк, а Валентин сидiв перед нею, стривожений, незвично розгублений, i вперше в життi Сашi раптом здалося, що вiн iй не чужий.

* * *

– Вставайте, дiвчино. Торпа через пiвгодини.

– Га? – Саша пiдскочила й стукнулася головою об багажну полицю.

Цiла нiч минула в напiвдрiмотi, заснути iй удалося зовсiм недавно. Вагон був старий, добряче трусило, десь на столi дзенькала ложка в порожнiй склянцi. Пропливали тiнi й вогнi, пронизували наскрiзь плацкартний простiр, де стiкали потом гарячi напiвголi тiла. Звисали з полиць рiжки простирадл. Хтось хропiв, хтось вовтузився з полiетиленовою торбинкою, а Саша лежала на спинi, на верхнiй полицi, i вмовляла себе: через тиждень повернусь.

Валентин хотiв iхати з нею. Наполягав. Сам купив два квитки в залiзничнiй касi, собi й Сашi. Вiн збирався перевiрити акредитацiю вишу, умови в гуртожитку, одне слово, дiзнатися й розвiдати все, i Саша в глибинi душi була йому вдячна.