Віта Ностра

До того ж, темний чоловiк, що назвався Фаритом Кострицьким, не вимагав, щоб Саша заявилася до Торпи сама.

Напередоднi вiд’iзду Валентиновi подзвонили з Харкова – його син вiд першого шлюбу потрапив пiд машину i, хоч легко вiдбувся, присутнiсть Валентина з його знайомствами у свiтi медицини була необхiдна. Валентин, забувши про Сашинi проблеми, гайнув до Харкова. Перед вiдходом поiзда Сашi довелося здавати його квиток, та ще й переконувати маму, що вона й одна впораеться.

Мама ii проводжала. Довго стояла коло вагона, дивилася крiзь скло, махала рукою, давала поради.

Саша мрiяла, щоб поiзд скорiше рушив. Та коли тепловоз уперше смикнувся – в неi душа шугнула в п’яти, вона готова була вистрибнути у вiкно, до мами в обiйми.

Вона вперше iхала в поiздi сама. Раз у раз дивилася на багажну полицю, де лежала ii валiза. Намацувала мiшечок з монетами на днi сумки. Перевiряла документи у внутрiшнiй кишенi – паспорт, атестат, медичну довiдку, довiдку про зарахування i ще якiсь папери, усе це в щiльному полiетиленовому пакетi.

Їй було нестерпно самотньо, весь час згадувалось, як у такому самому вагонi вони iхали з мамою на море, за вiкном цвiли маки, i було гарно, спокiйно, затишно…

Вона плакала, приховуючи сльози вiд попутникiв. І страшенно карталася за те, що тодi, в курортному селищi, пiддалася на вмовляння людини в чорних окулярах. Один, найперший раз, пiддалася. Нехай був би вiчний кошмар, нехай би вона прокидалася й прокидалася на розкладачцi в найманiй квартирцi, але поруч була б мама.

І море. Якщо життя людини складаеться з половини лiтнього дня двадцять четвертого липня – це все одно гарне життя. Принаймнi в ньому нема нi золотих монет, нi Валентина, нi довгоi дороги до Торпи.

Сiло за вiкнами сонце. Попутники вечеряли, хрумкаючи малосольними огiрками, обгризаючи курячi нiжки, очищаючи вiд шкаралупи матово-бiлi варенi яйця. Саша вийняла бутерброди, приготовленi мамою, i знов трохи не розридалася – у полiетиленовому пакетi був схований шматочок дому. Так нiчого й не з’iвши, сховала вечерю.

Випила склянку чаю. І залiзла на верхню полицю…

– Дiвчино! Ви прокинулися? Торпа, кажу!

– Так… Я зараз.

Була межа мiж нiччю й ранком. Година четверта, може, пiв на п’яту. За багато мiсяцiв Саша звикла вставати так рано i знала: ранок приносить полегшення. Зараз, збираючись, взуваючи туфлi, стягуючи з полицi валiзу (потихеньку, щоб не розбудити сплячих попутникiв i все одно зачiпаючи чиiсь звислi руки), вона майже забула про вчорашню тугу.