Віта Ностра

Довгастi мерехтливi лампи висвiтлювали порожню буфетну стойку, дерев’янi крiсла з подекуди видряпаними непристойностями, автоматичну камеру схову на шiсть шафок (усi дверцята розчиненi). Пiдлога, досить чиста, була вимощена чорно-бiлою плиткою.

– Як пiсля атомноi вiйни, – сказала Саша розглядаючись. Серпневi мухи хмарою здiйнялися з плафона й наповнили маленький зал оптимiстичним гудiнням.

– Агов! – крикнув хлопець. – Є тут хто? Дзижчання мух було йому вiдповiддю.

– Менi тут не подобаеться, – сказала Саша.

Вони знову вийшли на платформу.

Потроху свiтало. Пiд единим на перонi лiхтарем висiла розмита дощами табличка: розклад руху автобусiв «Вокзал – Центр». Якщо розклад не брехав, перший автобус повинен був вiдправитися в невiдомий «Центр» через годину.

– Погуляемо, – рiшуче сказав хлопець. – А як пощастить, приватника зловимо. Грошi в мене е.

Його звали Костя. Чи то в Сашинiй присутностi вiн гостро почувався чоловiком, чи то характер у нього був особливо енергiйний, але вiн постiйно намагався «рулити».

Саша не пручалася: Костикова дiяльнiсть (i навiть самодiяльнiсть) створювала в неi iлюзiю захищеностi.

Вони позапихали валiзи в камеру схову (шафки працювали без жетонiв, на самому тiльки кодi). Знайшли зручну лавку на перонi й розгорнули запаси провiзii. Сашинi бутерброди, що так засмутили ii ввечерi, тепер зникли вмить: вона подiлилася з Костиком, вiн подiлився з нею, знайшлася пляшка мiнеральноi води, Костя вiдкрив лiтровий термос, майже наполовину наповнений кавою. У Сашi затремтiли нiздрi; снiданок остаточно повернув iй добрий настрiй.

Повз станцiю прокотився товарняк, гуркiт улiгся вдалинi. Запанувала тиша, яку порушували тiльки пташинi голоси.

– Через пiвгодини прийде автобус, – упевнено сказав Костя. – Адреса цiеi контори – вулиця Сакко i Ванцеттi, дванадцять.

– Ти не знаеш, хто такi Сакко i Ванцеттi?

Костя знизав плечима:

– Італiйцi, мабуть…

Повз станцiю, уже в другий бiк, прокотився ще один товарняк.

– Скажи, будь ласка, – обережно почала Саша, – а чого це тобi спало на думку вступати на цi… спецiальнi технологii? Хто тобi подав таку… iдею?

Костя спохмурнiв.

Глянув на неi з пiдозрою. Склав у торбинку зiм’ятi серветки й промаслений папiр, вкинув у порожню залiзну урну бiля лавки.

– Та я просто питаю, – швидко додала Саша. – Якщо не хочеш вiдповiдати – то вибач…

– Мене змусили, – неохоче зiзнався Костя.

– Тебе теж?!

Хвилину вони дивились одне на одного. Кожен чекав, що першим заговорить iнший.