Віта Ностра

– Дивно, – сказав нарештi Костя. – Ти ж дiвчина. Тобi вiд армii косити не треба.

– До чого тут армiя?

– До того, – жорстко сказав Костя. – Як, по-твоему, чоловiк повинен служити в армii?

– Не знаю, – сказала Саша. – Мабуть, повинен… – І одразу додала про всяк випадок: – А як не хоче, то й не повинен.

Костя зiтхнув. Похитав головою.

– Менi рiдний батько такий ультиматум виставив… Я ж на юрфак пролетiв, як фанера над Парижем. Уже вдруге. Мене восени повиннi були призвати. То батько… – Костя замовк.

Глянув скоса на Сашу, наче дивуючись, чого це йому заманулося втаемничувати попутницю, з якою не знайомий ще й години, в такi iнтимнi подробицi.

– Тобто ти не хотiв у цей iнститут?

Костя знизав плечима:

– Хотiв – не хотiв… Яка тепер рiзниця?

Вони замовкли. На перонi, як i ранiше, було пустельно, не з’являвся нi обхiдник, нi прибиральник, узагалi нiхто. З-за кущiв сходило червоне серпневе сонце. Спiвали пташки. На високих травах, що росли вздовж полотна, випала роса, i кожна краплинка переливалася рiзнобарвними вогниками.

– А тобi ж в армiю не треба, – замислено повторив Костя.

Саша промовчала. Їй дуже не хотiлося розповiдати iсторiю свого знайомства з Фаритом Кострицьким. Вона сподiвалася, що й у Костi сталося щось подiбне, а виявилося, все просто: провал iспитiв, осiннiй призов на носi, суворий батько…

– Нам ще не пора? – запитала вона трохи нервово.

Костя подивився на годинник:

– Ну, ходiмо… Там, на зупинцi автобуса, теж е лавка…

Усупереч Сашиним побоюванням, залiзнi дверцята шафок вiдкрилися легко.

Костя вивантажив на пiдлогу обидвi валiзи. До дна Сашиноi приклеiвся зiм’ятий паперовий листок.

– Смiття якесь, – пробурмотiв Костя й двома пальцями вiдклеiв папiрець.

Це була записка – великi букви олiвцем можна було прочитати навiть тепер, коли листок добряче пожовк i зашмарувався:

«Тiкай зараз».

Пiдпису не було.

* * *

Через пiвгодини вони сидiли в маленькому автобусi, який Костя назвав «похоронним».

Клятий папiрець зiпсував обом настрiй, хоч кожен намагався продемонструвати другому цiлковиту до нього байдужiсть.

Саша знала, що не зможе виiхати. Перше вересня – завтра, вона мусить бути на мiсцi. Вимогу Фарита Кострицького вона виконае, а там – як складеться.

Костя мовчав. Вiд його iнiцiативностi не лишилося й слiду. Автобус пiд’iхав за п’ять хвилин сьома, за кермом був звичайний мiцний дядько-водiй у поношенiй джинсовiй куртцi на чорну футболку.