Віта Ностра

Саша й Костя купили квитки й сiли на задньому сидiннi. Водiй завiв мотор, одразу десь узялися бабуся з кошиком, жiнка з лопатою, загорненою в мiшковину, i два молодi хлопцi без нiякого багажу. Сашi здалося, що хлопцi приглядаються до них з Костею. Вона знову вiдчула себе самотньою i беззахисною.

Спочатку iхали серед полiв, у яких то тут, то там виднiлися людськi фiгурки. Потiм в’iхали в Торпу. Це не було селище, яким воно уявлялося Сашi: цеглянi п’ятиповерхiвки вперемiш з «приватним сектором». Це було мiсто, дуже старе й нiтрохи не «модернiзоване»: важкi кам’янi будинки, iнодi з колонами, iнодi з лiпниною на фасадi.

Кривi вулички, iнодi залитi асфальтом, але частiше – брукованi чорним камiнням. Вiкна, закритi зеленими вiконницями. Схили черепичних дахiв. Пощербленi схiдцi.

– Дивись, – приглушено сказав Костя. – Прямо хоч кiно знiмай. Непогане мiстечко, правда?

Саша мовчала.

Автобус зупинився на маленькiй площi, пiд навiсом звичайноi зупинки.

– Торпа, – сказав водiй. – Приiхали.

Саша дочекалася, поки вийдуть два пiдозрiлi хлопцi, i потiм уже вибралася слiдом за Костею з автобуса.

Водiй передав iм валiзи, сiв у свое крiсло, газонув – i автобус зник з очей перш, нiж Саша й Костя встигли озирнутися.

Вони знову були самi. І бабуся, i жiнка з лопатою, i хлопцi десь дiлися.

– І в кого тут питати дорогу? – саркастично поцiкавився Костя.

– Он покажчик е, – сказала Саша придивившись. – От: «Сакко i Ванцеттi, 1,5 км».

* * *

Пiвтора кiлометра шляху вони подолали чи не за пiвгодини – Костя хекаючи тяг обидвi валiзи.

Сакко i Ванцеттi виявилася непомiрно довгою вулицею, i починалася зi сто чотирнадцятого будинку – далi нумерацiя спадала. Тротуари то ставали широчезнi, то геть зникали. Вулиця то ширшала, наче рiчка у повiнь, i ставала бульваром, то раптом стискалася й перетворювалася на ущелину.

– Стильне мiстечко, – бурмотiв Костя.

Камiнь i облуплена штукатурка. Батоги винограду та плюща розляглися на ринвах. Герань у пiдвiсних вазонах.

Саша крутила головою: ось триповерховий особнячок, схожий на замок, iз затишними алебастровими химерами. Ось похмура бетонна будiвля зi стародавнiми промисловими кондицiонерами, повiшеними на вiкна ззовнi. Он дерев’яна руiна, на даху якоi встигла випнутися молода берiзка.

Пiд кожним карнизом неодмiнно лiпилися ластiв’ячi гнiзда. Птахи пронизували повiтря, накриваючи вулицю рухливою чорною сiткою, виписували петлi, iнодi пiрнали в розбитi вiконця на горищах.