Віта Ностра

У кронах каштанiв та лип несамовито цвiрiнчали горобцi.

– Та нормальне начебто мiсто, – Саша потерла долонею втомлену шию.

Вiдкривалися магазини. Перед вiконцем хлiбного стояла маленька статечна черга: три бабусi з кошиками. Коло магазину «Вино – тютюн» курили трое чоловiкiв у спецiвках. На протилежному боцi вулицi робiтники лагодили дах, натужно обертався блок, майже над головами пiшоходiв плив чан зi смолою, i линялi прапорцi на дротi трiпотiли, вiдгороджуючи зону, куди в жодному разi не можна заходити…

Пiд дванадцятим номером виявився великий будинок, багато разiв, як видно, перебудований: два поверхи складенi з кольоровоi цегли в стилi «пряниковий будиночок», третiй – з бiлоi силiкатноi без усяких викрутасiв, а четвертий поверх узагалi був дерев’яний.

До парадного входу вiв кам’яний ганок з пологими, стертими до дiр схiдцями. Височеннi чорнi дверi мали неприступний i строгий вигляд. Лiворуч тьмяно поблискувала табличка: «Мiнiстерство освiти. Інститут спецiальних технологiй».

– Прийшли, – сказав Костя, опускаючи валiзи на брукiвку.

Саша дивилася на дверi. Чорний прямокутник з вiдполiрованою мiдною ручкою. Чотири схiдцi ведуть нагору.

Костя важко дихав. Вiн протяг двi величезнi валiзи вздовж довгоi вулицi Сакко i Ванцеттi й тепер не мiг приховати нi задишки, нi серцебиття, нi поту на лобi. Сашi було складнiше; вирiвнюючи дихання, вона могла заприсягтися, що Костя й вона зараз думають про одне й те саме: ще не пiзно звiдси змотатися. Поки не ступили через порiг. Таке вiдчуття, що коли цi дверi зачиняться за спиною, дороги назад не буде.

Костя мовчав, не бажаючи здатися в Сашиних очах легкодухим. Що я тут роблю, панiчно подумала Саша. Чого я не дома… чого йду туди, куди не хочеться йти, наче покiрна вiвця, наче собака на повiдку?!

Костя оглянувся.

– Чи нема тут якоiсь забiгайлiвки, – сказав нiби про себе. – Щоб хоч кави випити… А то в ротi пересохло… Дивись, кафе!

Справдi, прямо навпроти iнституту був вхiд у напiвпiдвал, над яким висiла дерев’яна дошка: «Тiстечка, кава, чай».

На тротуарi стояв самотнiй стiл з розкритою над ним смугастою пляжною парасолькою.

Саша зiтхнула й знов перевела погляд на будiвлю iнституту. Вiкна – маленькi на перших двох поверхах, широкi на третьому, тьмянi на четвертому – дивилися на студентiв фасетковим поглядом.

– Ходiмо, – хрипко сказала Саша. – Не стирчати ж тут з валiзами цiлий день.

* * *

У величезному напiвтемному холi нiкого не було. Скляна будочка вахтера стояла порожня.