Віта Ностра

Праворуч i лiворуч тяглися сходи, а спереду пiд стовпом свiтла, що лилося звiдкiлясь згори, височiла кiнна статуя небаченого розмiру.

– Жеребець, – сказав Костя зi здавленим хихиканням.

Саша, мов заворожена, пiдiйшла ближче. Кiнь справдi був «жеребець»; черево й ноги були вилiпленi з анатомiчною точнiстю. Колосальнi бронзовi копита зневажали гранiтний постамент. Згори звисали величезнi чоботи в стременах. Лице вершника роздивитися було неможливо – воно губилося вгорi i, хоч як Саша намагалася вибрати кут зору, бачила тiльки величезне задерте пiдборiддя й випнутий борлак.

– Першокурсники?

Голос прокотився луною по пустельному холу. Саша й Костя обернулися; невисока вахтерка в ситцевому платтi стояла коло вхiдних дверей, ii товстий палець з цукерково-рожевим нiгтем велiв обом пiдiйти.

– Вам у деканат. За сходами по коридору прямо, побачите самi, там на дверях написано. Валiзи залишiть. Нiхто iх тут не вiзьме.

* * *

У довгому коридорi пахло пилом i свiжим вапном. Тяглися дверi – наче в школi, тiльки вищi й, мабуть, значимiшi.

Напис «Деканат» у склянiй рамцi не давав жодного шансу заблукати.

Саша зайшла й замружилася.

У кiмнатi було дуже свiтло – знадвору крiзь вiкна вривалося сонце. Прямо перед Сашею виявився дерев’яний бар’ерчик з дверцятами. По той бiк бар’ерчика сидiли двi дами – товста й тонка, обидвi в бiлих блузах, з однаково непроникними виразами таких рiзних облич.

– Першокурсники? – запитала товста. – Давайте документи.

Саша завовтузилася iз застiбкою внутрiшньоi кишенi – для певностi там була ще й шпилька.

– Давайте-давайте, – поквапила товста жiнка. – Здавайте, юначе, якщо готовi.

Костя ступив до бар’ера перший. Жiнка вiдклала його атестат, розгорнула паспорт, звiрилася з довгим списком на столi.

– Поздоровляю, вас зараховано на перший курс, – повiдомила буденно. – Розпишiться отут. Ось вам ордер на поселення, ось талони в iдальню – безкоштовнi обiди. Пiдручники вам видасть викладач. Погуляйте поки що в коридорi, поки я дiвчину оформлю…

Худа жiнка не промовила й слова.

Через плече колеги зиркнула в список; прискаливши око, дуже уважно подивилася на Костю. Пiд цим поглядом вiн i вийшов, стискаючи в руках сiрий конверт з печаткою.

Саша пiдiйшла до бар’ера. Вiд часу на ньому стерлася фарба, кожне деревне волокно виступало рельефно. Саша не витримала – i провела по прожилках долонею.

– Як вас звуть? – спитала Товста, чомусь не кваплячись розкривати Сашин паспорт.

– Самовiй Олександра.