Віта Ностра

– Самовiй, – палець з довгим нiгтем побiг за списком. – Самовiй…

– Фаритова дiвчинка, – собi пiд нiс промовила Худа. Саша здригнулася, вiд ii руху ляснули дерев’янi дверцята бар’ера.

– Кострицький – ваш куратор? – запитала Товста, не дивлячись на Сашу.

– Ну…

– Обережно з ним, – сказала Товста. – Вiн хороший чоловiк, але жорсткий. Оце ваш ордер на поселення, талони в iдальню. Монети у вас з собою? Тут записано – чотириста сiмдесят двi?

Саша знову полiзла в сумку. Комбiнацiя цiеi звичайноi кiмнати й звичайноi, здавалося б, канцелярськоi процедури iз золотими монетами невiдомоi вартостi, що з’явилися на свiт у приступi блювоти, змусила ii на хвилину втратити чуття реальностi.

Навiть сонце за вiкном здалося несправжнiм.

Жiнка прийняла в неi з рук важку полiетиленову торбинку. Поклала кудись пiд стiл: дзенькнуло золото.

– Усе, – сказала Товста. – Ідiть, поселяйтеся, завтра о дев’ятiй ранку всi першокурсники збираються в актовому залi, вiд входу прямо, повз статую, там маленькi сходи, побачите.

Агов, хто там далi, заходьте!

– А де гуртожиток? – отямившись, запитала Саша.

* * *

Гуртожиток мiстився в глибинi двору, потрапити в нього можна було або з будiвлi iнституту, або з вулицi Сакко i Ванцеттi по тiсному, темному й смердючому провулку. Саша, оцiнивши провулок здалеку, вирiшила пiсля настання темряви й носа туди не потикати.

Зовнi гуртожиток нагадував облуплений, бувалий у бувальцях барак.

Вхiднi дверi виявилися замкненими. Костя постукав зiгнутим пальцем, потiм кулаком, потiм обережно гупнув ногою.

– Дивно, – сказала Саша. – Сплять вони чи що? Котра година?

Костя обернувся, щоб iй вiдповiсти, у цю мить дверi скрипнули й вiдчинилися. Костя вiдступив, ледь не гепнувшись з порога.

У дверях стояв високий, баскетбольного зросту хлопець з чорною пов’язкою через праве око. Був вiн болiсно худий i якийсь перекошений, наче одну половину тiла в нього скорчила постiйна судома.

Його едине око, блакитне, подивилося на Костю й переметнулося на Сашу Саша позадкувала.

– Першокурсники? – спитав хлопець сиплим, наче зiрваним голосом. – Поселятися? Ордери е? Заходьте…

Хлопець зник у темрявi, залишивши вiдчиненi дверi. Саша й Костя перезирнулися.

– Ми теж такi будемо? – з перебiльшеною покiрнiстю поцiкавився Костя. Саша промовчала: жарт здався iй невдалим.

Вони зайшли.