Віта Ностра

Зсередини барак був трохи веселiший, нiж ззовнi: коричнева лiнолеумна пiдлога, стiни, пофарбованi синьою фарбою до рiвня очей i потинькованi вище, сходи з залiзним поруччям. Звiдкись виривалися струменi пари i чувся шум води в душi.

– Сюди, – одноокий хлопець вигулькнув за канцелярським столом, над яким висiв фанерний щит з багатьма ключами. – Ти, дiвчинко, пiдеш у кiмнату двадцять першу, це другий поверх. А ти, хлопчику, у сьому, це по коридору праворуч. Вiд двадцять першоi ключ ось. А у сьомiй живуть два другокурсники, вони вже приiхали.

– Ви тут працюете? – нерiшуче спитала Саша.

– Пiдмiняю. А так учуся на третьому курсi. І звати мене Вiтя.

Хлопець пiдморгнув единим оком i засмiявся. Половина лиця лишалася при цьому нерухомою, тiльки куточок рота поiхав кудись униз. Дивитися на цей смiх було так моторошно, що Саша трохи не розридалася.

Пiдхопивши валiзу, не вiдчуваючи ii ваги, вона майнула нагору по сходах. Там був такий самiсiнький коридор, тьмяно блищав лiнолеум, на бiлих дверях, пофарбованих олiйною фарбою, темнiли номерки.

Саша дiйшла до номера «двадцять один», тремтячою рукою запхнула ключа у дверну шпарину i, пiсля хвилини гарячкових зусиль, одiмкнула.

Три панцирнi лiжка пiд смугастими матрацами. Три письмовi столи, три тумбочки. Дверцята вбудованоi в стiну шафи. Велике вiкно, вiдчинена кватирка, пилюка на пiдвiконнi. Саша затягла всередину валiзу, сiла на найближче лiжко й розридалася.

Хвилин п’ять вона оплакувала свое життя й свою бiду, коли в коридорi пролунали кроки.

Саша ледве встигла витерти сльози: у дверi постукали й одразу, не чекаючи вiдповiдi, зайшли двi дiвчини – Саша бачила iх мигцем, у коридорi, по дорозi з деканату в гуртожиток. Обом було рокiв по сiмнадцять: одна бiлявка в блакитному джинсовому костюмчику, друга – русява, кругла, у спiдницi до колiн i трикотажнiй кофтi.

– Привiт, – пробасила русява.

– Привiт, – сказала блондинка й одразу спитала, побачивши Сашинi червонi очi: – Ти чого?

– Та так, – Саша вiдвернулася.

 – За домом скучила.

– Ага, – бiлявка розгублено роззирнулася. – Зрозумiло…

– А по-моему, так навiть добре, – сказала русява, пiдтягуючи своi речi до лiжка коло вiкна. – Вiльне життя, нiхто не стоiть над душею. Роби, що хочеш.

Саша подумала, що робити, що хоче, вона не зможе, мабуть, до самоi смертi. А навпаки, робитиме те, чого смертельно не хоче.