Віта Ностра

Коли-не-коли прицiльно вдаряла каблуком, нiби забивала цвях, на секунду завмирала, iз зусиллям пiднiмала ногу (тодi здавалося, що каблук устромився в пiдлогу до самоi пiдошви) i, погойдуючись, iшла далi.

– Паноптикум, – ледь чутно сказав Костя. – Де вони таких беруть?

Саша мигцем на нього глянула.

– Першокурсники наче нормальнi, – повторила сухо.

– А, – Костя побовтав ложкою в остиглому бульйонi. – Так. Я вже пообiдав… Ходiмо?

* * *

На поштi пахло сургучем, i молода матуся з коляскою вiдправляла кудись велику, всю перев’язану шпагатом посилку.

Поштарка була одна на всiх, тому Саша спершу дочекалася, поки обслужать матусю, а потiм замовила у лiтньоi жiночки з фiолетовим волоссям мiжмiську розмову. Зайшла в лунку кабiнку, iз завмиранням серця вислухала довгi гудки в слухавцi й пiдстрибнула з радостi, коли на тому кiнцi дроту вiдгукнулася мама:

– Алло!

Мама кричала в слухавку, мабуть, iй було погано чути. Саша теж кричала:

– Ма! Це я! Усе добре! Влаштувалася! Тут дають обiди! Завтра перший день занять! Як у тебе?

Вона це вигукнула, наче кричалку на парадi, i вислухала вiдповiдну мамину тираду: все добре, Валентин дзвонив з Харкова, усi здоровi…

– Я дзвонитиму з пошти! Ну, бувай!

Серед карток на стойцi Саша вибрала одну – «На згадку з прадавньоi Торпи».

На картинцi було зображено площу з фонтаном, у якому плавали лебедi. Саша купила листiвку й конверт, написала адресу, кинула у величезну синю скриньку з поштовим символом на кришцi. Конверт глухо стукнув об бляшане дно.

Вiд пошти до гуртожитку було п’ятнадцять хвилин ходу. Погода зiпсувалася, накрапав дощ. Втягнувши голову в плечi, Саша разом з поривом вiтру вибiгла на бетонний ганок i смикнула на себе скрипучi дверi гуртожитку.

По коридору першого поверху йшов, оддаляючись од Сашi, незнайомий хлопець. Зробивши крок чи два, раптом завмирав у русi, наче стоп-кадр. Стояв так кiлька секунд, потiм, з вiдчутним зусиллям зрушивши з мiсця, продовжував свою ходу. Повернувся, тицьнувся в стiну поряд з дверима.

Вiдiйшов. З другоi спроби вхопився за ручку, потяг дверi на себе…

Саша кинулася нагору по сходах.

Лiза й Оксана курили, сидячи на лiжках. Вiкно було вiдчинене навстiж, дим не хотiв витягуватися, зате вривався холодний вiтер, пересипаний, мов бiсером, краплями дощу.

– Ви б, може, в туалетi курили? – розгублено спитала Саша.

Крижане мовчання було iй вiдповiддю.

* * *

– Вiтаю вас, першокурсники.

Актовий зал виявився великим запилюженим примiщенням.