Віта Ностра

Зачинила дверi й замкнула на замок.

– Ти що?!

Саша припала до вiчка. Викривлена, наче в кривому дзеркалi, з’явилася сусiдка з торбинкою аличi, пройшла другий поверх, пiшла вище на третiй…

Саша вiдсапалася.

– Що сталося? – тривожно спитала мама.

– Та нiчого, – Сашi вже було соромно. – Причепився тут один…

– Хто?!

Саша почала пояснювати. Історiя з темним чоловiком, розказана словами, виявилася не тiльки не страшною – взагалi дурною.

– Вишень ти не купила, – пiдсумувала мама.

Саша винувато знизала плечима.

Треба було взяти торбину й повернутися на базар, одначе вiд самоi думки, щоб одчинити дверi й знову вийти у двiр, жалiбно засiпалися жижки.

– Новi новини, – зiтхнула мама.

Узяла в Сашi торбу та грошi й мовчки пiшла на базар.

* * *

На другий день уранцi, по дорозi на море, Саша знову побачила темного чоловiка. Вiн стояв бiля кiоску турфiрми, нiби вивчав маршрути та цiни, а насправдi спостерiгав за Сашею крiзь непрозорi темнi окуляри.

– Ма… Дивись…

Мама простежила за Сашиним поглядом. Пiдняла брови:

– Не розумiю. Стоiть собi чоловiчок. Ну то й що?

– Ти в ньому нiчого особливого не бачиш?

Мати йшла, наче нiчого й не сталося, з кожним кроком наближаючись до темного чоловiка. Саша сповiльнила крок.

– Я перейду на той бiк.

– Ну перейди… По-моему, тобi сонце напекло голову.

Саша перетнула смугу м’якого асфальту з вiдбитками шин. Мама пройшла повз темного чоловiка, вiн на неi навiть не глянув.

А дивився на Сашу й тiльки на Сашу Проводжав ii поглядом.

На пляжi вони взяли шезлонг, поставили на звичному мiсцi, та Сашi вперше не хотiлося купатись. Їй хотiлося повернутися додому й замкнутися в квартирi… Хоч дверi у квартирi диктовi, можна сказати, iлюзiя, обшита старим дерматином. Краще вже тут, на пляжi, де люди й де гомiн, де погойдуються при березi плавучi матраци, малюк з надувним кругом на поясi стоiть по колiна у водi, а круг у виглядi лебедя з довгою шиею, i дитина стискае бiле пiддатливе горло…

Мама купила пахлави у рознощицi в бiлому фартусi.

Саша довго облизувала солодкi липкi руки, потiм пiшла до моря – сполоснути. Зайшла у воду, не знiмаючи пластикових шльопанцiв. Червоний буй, знак досконалостi на пiвдорозi до обрiю, ледь-ледь гойдався на водi, вiдбивав сонце матовим боком. Саша всмiхнулася, скидаючи тривогу. Справдi, смiшна iсторiя. Чого iй боятися? Через тиждень вона поiде додому, i взагалi.