Віта Ностра

Сашi хотiлося б стояти отак, опершись на лаву, в центрi голосноi компанii i смiятися з усiма, або сидiти в кафе й попивати джин-колу з баночки, або грати у волейбол на майданчику, вкритому потрiсканим, наче слоняча шкура, сiрим асфальтом. Але вона проходила мимо, вдаючи, що поспiшае у своiх, значно цiкавiших справах, i проводила вечори, гуляючи з мамою по парку та по набережнiй, розглядаючи картини нескiнченних пляжних художникiв, прицiнюючись до полiрованих черепашок i глиняних свiчникiв, займаючись, загалом, зовсiм не нудними й приемними серцю справами, – проте вибухи смiху, що долинали вiд компанiй, iнодi змушували ii зiтхати.

Шторм угамувався. Каламуть у водi зникла, море знову стало прозоре, i Саша вловила краба – крихiтного, мов павучок. Уловила й одразу вiдпустила. Половина часу, вiдпущеного на вiдпочинок, наче випарувалась – здавалося, щойно приiхали, а вже через вiсiм днiв iхати…

Чоловiк у синiй кепцi зустрiвся iй на базарi. Саша йшла, прицiнюючись до вишень, обiгнула торговельний ряд i раптом побачила його в натовпi.

Чоловiк стояв оддалеки, втупивши в Сашу темнi окуляри, що не пропускали нi промiнця. І все-таки вона була впевнена, що вiн дивиться тiльки на неi одну.

Саша розвернулася й рушила до виходу з базару. Зрештою, вишень можна купити на розi – там дорожче, але не набагато. Помахуючи полiетиленовим пакетом, вона вийшла на Вулицю, Що Веде До Моря, i рушила нагору, до своеi п’ятиповерхiвки, намагаючись довше лишатися в тiнi акацiй та лип.

Пройшовши пiвкварталу, озирнулася.

Чоловiк у темному джинсовому костюмi йшов за нею.

Саша чомусь була впевнена, що вiн залишився на базарi. Ймовiрнiсть того, що чоловiковi й Сашi просто по дорозi, звiсно, була, проте здавалася геть несерйозною. Дивлячись у чорнi, непрозорi скельця окулярiв, Саша раптом вiдчула панiчний жах.

Навколо було повно вiдпочивальникiв та пляжникiв. Дiти так само обливалися розталим морозивом, кiоски так само торгували жуйкою, пивом i овочами, з неба шкварило пообiдне сонце, а Сашi стало холодно до iнею в животi.

Сама не знаючи, звiдки страх i чому вона так боiться темного чоловiка, Саша рвонула вгору по вулицi так, що тiльки босонiжки застукотiли, а перехожi сахнулися з дороги.

Задихаючись i не смiючи озирнутися, вона забiгла у двiр з «павичевими» деревами. Заскочила в пiд’iзд i подзвонила. Мама довго не вiдчиняла дверi, внизу, у пiд’iздi, ляснула стулка, почулися кроки по сходах…

Мама нарештi вiдчинила. Саша заскочила у квартиру, трохи не збивши ii з нiг.