Віта Ностра

– А тобi яке дiло? – образилася Саша.

– Я твiй старший товариш, можу давати поради, – хлопець усмiхнувся. – Валера, – i простяг руку в рукавичцi.

Сашi довелося себе присилувати, щоб простягти руку у вiдповiдь i торкнутися чорноi зваляноi вовни:

– Олександра…

Вона перевела подих i раптом заговорила, понизивши голос, дуже швидко:

– Валера, скажи, поясни, ти вже повинен знати: чого нас тут учать?!

– Пояснити – значить спростити, – повiдомив хлопець пiсля паузи.

Саша зiскочила з пiдвiконня.

– Бувай.

– Чекай! – у Валериному голосi було щось таке, що змусило ii зупинитися. – Я не… викаблучуюсь. Виламуюся. Приколююся. Насмiхаюся. Випендрююся. Зубоскалю. Пiдколупую. Я…

Вiн замовк здивовано й навiть розгублено – наче його власнi слова були тарганами, що розбiгалися вiд яскравого свiтла.

– Розумiеш, це справдi важко пояснити. Перший семестр найважчий. Просто витримай, i все. Далi буде легше з кожним роком.

– А в мене е вибiр? – гiрко спитала Саша.

Валера, усе ще сидячи на пiдвiконнi, знизав плечима.

– Слухай, – сказала Саша сухо, – будь ласка, заглянь у туалет i скажи хлопцевi… першокурсниковi… що я його чекаю. І нехай вiн перестане ховатися.

* * *

О пiв на першу ночi Саша здалася. Закрила книжку, впустила ii пiд лiжко. Заплющила очi й одразу ж заснула.

Прокинулася вiд запаху тютюнового диму. Лiза курила, сидячи коло вiкна, Оксани в кiмнатi не було.

– Фу! – Саша вiдмахнулася вiд густоi хмари, що зависла прямо в неi перед лицем.

– Ще що? – спокiйно запитала Лiза.

Саша насилу встала. До початку першоi пари залишалося пiвгодини, у коридорi бiгали, тупали, репетували й смiялися.

Вона помилася в огорнутiй туманом душовiй, гидливо переступаючи босими ступнями на дерев’яних, розбухлих од води трапиках. Щоб висушити волосся, часу вже не було. У кухнi юрмилося хтозна-скiльки людей, i всi галасували, бряжчали й дзенькали посудом, чекали своеi черги до електричного чайника.

Група «А» перебувала в сум’яттi. Хто бравiрував, хто балансував на краю iстерики, хто намагався довчити безглуздий текст, тягаючи за собою проклятий «Текстовий модуль» з абстрактним вiзерунком на потертiй палiтурцi. «Визубрити», як велiв Кравець, не змiг нiхто: текст не надавався до запам’ятовування.