Віта Ностра

Саша стояла коло дверей, не знаючи, що робити й куди йти. Кравець поманив ii пальцем. Вона пiдiйшла; Кравець, у тому самому смугастому светрi, сидiв за канцелярським столом i уважно ii розглядав. Пiд цим поглядом – поверх окулярiв – Сашi стало ще незатишнiше.

– Ось як ми загрузли, – сказав Кравець чи то Сашi, чи собi. – По вуха. Кисiль… Ідiть-но сюди.

Вiн пiдвiвся, скрипнувши стiльцем, i миттю виявився поруч. Дуже близько. Саша вiдчула запах його одеколону – i встигла здивуватися. Вона чомусь не думала, що така людина, як Кравець, може користуватися парфумерiею.

Згори, майже над самою головою, горiла лампочка. На лiнолеумнiй пiдлозi лежали круглi чорнi тiнi. Проекцii. Тiнi…

– Я слухаю. Розповiдайте напам’ять те, що вивчили.

Саша почала, плутаючись, затинаючись, точно знаючи, що не дiйде й до кiнця першого абзацу. А що буде далi – пiсля першого десятка рядкiв – страшно уявити, там чорна яма, абракадабра зливаеться в суцiльний сiрий гул…

– Дивiться сюди.

Вiн пiдняв руку до ii лиця, й вона побачила на його пальцi перстень, якого не було ранiше. Великий рожевий камiнь переломив свiтло лампочки й раптом став яскраво-блакитним, потiм зеленим; Саша затамувала подих. У неi запаморочилося в головi, вона ступнула, намагаючись утримати рiвновагу…

– Стiйте.

Вона заклiпала очима. Персня не було. Кравець стояв поруч, тримаючи ii за плечi.

– Молодець, – сказав вiн зненацька м’яко. – Попрацювала, бачу. Але це крихiтний крок, ви щодня повиннi так працювати.

– А як же…

– Ідiть, Самовiй, уже пiшов чужий час. До побачення.

Саша вийшла в коридор, де чекав, спершись на стiну, Андрiй Коротков.

– Ну? – запитав жадiбно. – Дуже лаявся? Що було?

– Коротков, я чекаю, – долинуло з аудиторii.

Дверi за Андрiем зачинилися. Саша отетерiло потрясла головою. Пiднесла до носа годинник на зап’ястi…

З митi, коли вона зайшла в аудиторiю, минуло п’ятнадцять хвилин.

* * *

– Я ж кажу: я його не бачив багато рокiв. А в серпнi вiн з’явився. На юрфак я пролетiв… А вiсiмнадцять менi у вереснi. Мати в шоцi. І тут з’явився вiн. Наче рятiвник. Влаштував моi справи… Думаеш, я хотiв сюди iхати? Я хотiв у армiю! Тобто не те щоб хотiв, а…

Саша й Костя йшли по вулицi Сакко i Ванцеттi, а потiм по вулицi Миру, i ще по якiйсь вулицi, усе далi вiд центру, самi не знаючи куди.