Віта Ностра

Спершу говорила Саша, розповiдала про ранковi купання, про золотi монети, про пробiжки в парку й про дорогу до Торпи. Потiм почав розповiдати Костя. Його iсторiя була набагато простiша.

– …І вiн мене просто змусив. Якби я знав, що тут таке… Я пiшов би в армiю.

– Не пiшов би, – сказала Саша.

Костя здивовано на неi покосився.

– Мiй батько вiд нас пiшов, як я була маленька, – повiдомила Саша. – В iншу родину… І бiльше не з’являвся. Усе життя ми з мамою. Завжди – з мамою. І… найбiльший страх, знаеш, який? Що з нею щось станеться.

Я от згадую, що робив i що говорив Фарит… вiн же прямо не погрожував. Вiн дозволив моему страховi – нiби як самому – вивiльнитися й мене накрити. Повнiстю. І мiй страх привiв мене сюди… i тримае тут. І буде тримати.

Вулиця раптом урвалася. Саша й Костя проминули два останнi, на вигляд нежитловi, будинки й нi з того нi з сього вийшли на берег невеликоi, але вiдносно чистоi рiчки. Трава пiдходила до самого берега. На дерев’янiй кладцi стояв рибалка в просторiй куртцi з каптуром.

– Ого! – сказав Костя. – Може, й купатися можна?

Саша спустилася за ним до води. Трава горнулася до нiг. Хиталися очерети, на тому березi квакали жаби. Костя сiв на повалене дерево, старе, давно вже без кори, подекуди вкрите мохом. Саша опустилася поруч.

– Цiкаво, тут щось ловиться? – запитав Костя, понизивши голос. – Я якийсь час любив це дiло… І на зимову риболовлю iздив, i…

Рибалка сильно смикнув жилку. Над водою злетiла срiбна рибинка завбiльшки з долоню, зiрвалася з гачка й упала до Сашиних нiг.

Застрибала на травi. Рибалка обернувся.

Тепер на ньому не було окулярiв. Карi очi Фарита Кострицького дивилися цiлком радо.

– Добрий вечiр, Олександро. Добрий вечiр, Костю. Сашо, подай менi рибку, будь ласка.

Саша пiднялася. Нахилилася. Рибина тремтiла в неi в долонi; розмахнувшись, Саша щосили жбурнула ii у воду. Розiйшлися кола. На долонi лишилося кiлька лусочок.

– А тепер ловiть, – сказала Саша дзвенячим голосом.

 – Тiльки ноги не промочiть.

Кострицький посмiхнувся. Поклав вудку на траву. Розстебнув куртку й сiв на повалений стовбур поруч з сином. Саша лишилася стояти. Костя напружився, але встати не наважився.

– Як навчання? Однокурсники, викладачi, – освоюетеся?

– Я вас ненавиджу, – сказала Саша, – i знайду спосiб з вами поквитатися. Не тепер. Потiм.

Кострицький неуважно кивнув:

– Розумiю. Ми повернемося до цiеi розмови… через якийсь час.