Віта Ностра

Костю, ти теж мене ненавидиш?

– От що мене цiкавить, – сказав Костя, нервово потираючи колiно. – Ти насправдi… ти можеш робити так, щоб ява ставала сном? Чи це гiпноз? Чи ще якийсь фокус?

Так само посмiхаючись, Кострицький розвiв руками, нiби говорячи – ну от, так вийшло.

– І ти можеш керувати нещасними випадками? – продовжував Костя. – Люди хворiють, умирають, потрапляють пiд машини…

– Той, хто керуе вiтрилом, керуе вiтром чи нi?

– Дешевий софiзм, – вставила Саша.

– Уся рiч у тому, – Кострицький мигцем на неi глянув, – який випадок вважати нещасним, а який – щасливим.

– Зате ви за нас знаете, – знову втрутилася Саша.

– А що це за монети? – спитав Костя.

Кострицький машинально сягнув рукою в кишеню. Вийняв золоте кружальце. Майнула така знайома Сашi округла, «об’емна» фiгура.

– Подивись. Ось слово, яке нiколи не було сказане. І вже не буде, – Кострицький пiдкинув монетку, вона злетiла обертаючись i знову впала йому в долоню.

Костя й Саша мовчали.

– Зрозумiете, – Кострицький кивнув, нiби заспокоюючи. – Хочете половити рибку? Костику?

– Нi, – неприязно сказав Кострицький-молодший. – У нас на завтра багато роботи. Привiт.

І не обертаючись покрокував од рiчки геть.

* * *

Уранцi i вдень – ще сяк-так. Сашi було нiколи, у неi були пари, заняття, турботи.

А вечорами й особливо ночами вона плакала. Щодня. Вiдвернувшись лицем до стiни.

Вона скучала за домом. За мамою. Їй бачилось у пiвснi, як мама заходить у кiмнату, зупиняеться коло лiжка… Вона просиналась – i плакала знову.

Їй насилу вдавалося задрiмати до того часу, коли дзвонив будильник.

* * *

Саша завжди любила вчитися. Мотаючись на курси й по репетиторах, просиджуючи спiдницю в бiблiотецi, прочитуючи шкiльнi пiдручники наперед, вона все-таки гадки не мала, яке це щастя – вивчати те, що логiчне, зрозумiле й красиве, як задачi з геометрii.

Тепер сам вигляд «Текстового модуля» з вiзерунком з кубикiв на палiтурцi викликав у неi тугу.

Минув тиждень. Потiм другий. Щодня доводилося читати параграфи, зубрити, зубрити, зубрити уривки безглуздого, неприемного тексту. Саша сама не розумiла, чому ця абракадабра стае для неi щодень огиднiша. Вчитуючись у дикi комбiнацii напiвзнайомих i незнайомих слiв, вона почувала, як щось вiдбуваеться в неi всерединi: наче пiд черепною коробкою прокидаеться осине гнiздо й ние, ние, тривожиться, не знаходячи виходу назовнi.