Віта Ностра

Якось в обiдню перерву, коли всi подалися в iдальню, Саша повернулася в гуртожиток, знайшла серед Лiзиних речей запас сигарет – кiлька пачок – i всi спустила в унiтаз.

Лiза нiчого не сказала. На другий день уся Сашина косметичка – i пудра, i тiнi, i блиск для губ, i дорога помада, подарована на день народження й вживана рiдко-рiдко, по святах – усе це виявилося в смiттевому баку, розбите, розчавлене й розмазане по iржавих залiзних стiнках.

Саша виявила розгром пiзно вранцi, коли Лiзи в кiмнатi вже не було. Не тямлячись з лютi, Саша кинулася в iнститут, намiряючись учепитись мерзотницi в коси.

Спiзнилася: першою парою йшла спецiальнiсть, i нова порцiя огидноi абракадабри остудила Сашин гнiв швидше, нiж це могло б зробити цеберко крижаноi води.

…Зрештою, вона перша почала. Перша викинула ii сигарети. А що робити, якщо на цю заразу не дiють слова! Нiчого, Павленко, як Саша пам’ятала, от-от повинна була знайти квартиру й переiхати… І тодi можна буде зiтхнути з полегшенням… З Оксаною ж вони домовляться…

До кiнця пари лишалося п’ять хвилин.

Саша закiнчила читати параграф i витерла мокрого лоба мокрою кволою долонею.

– Самовiй, iдiть сюди.

Саша здригнулася. Кравець дивився на неi впритул – поверх окулярiв.

– Ідiть сюди, кому кажу.

Костя глянув стурбовано. Саша незграбно вибралася з-за стола, переступивши через власну сумку.

Усi подивилися на Самовiй.

Вiсiмнадцять пар очей – байдужих, спiвчутливих, навiть зловтiшних – уп’ялися на неi з очiкуванням. Саша не витримала й потупилася.

– Ця дiвчина на даний момент досягла найбiльших успiхiв у навчаннi. Не завдяки своему талантовi, бо данi в неi скромнi. Дехто з вас значно талановитiший. Так, Павленко, це i вас стосуеться. Самовiй виявилася попереду всiеi групи тому, що вона вчиться, а ви просиджуете штани!

Саша мовчала, вiдчуваючи, як палае лице. Дехто зi студентiв напроти неi теж почервонiв. Помiдором спалахнула Лiза Павленко. Костя, навпаки, зблiд.

Кравець витримав довгу, вагому паузу.

– Самовiй, показавши вiдмiнний результат, одержуе iндивiдуальне практичне завдання.

Слово – срiбло… а всi вашi слова – взагалi полова, смiття, що не варте повiтря, витраченого на iхне проголошення. Мовчання… Мовчання – що, Самовiй?

– Золото, – видавила з себе Саша.

– Золото. З цiеi хвилини ви, Самовiй, мовчите. Ця вправа повинна активiзувати деякi процеси, якi намiтилися, але поки що йдуть в’яло… Ви не промовляете анi слова нi тут, нi надворi, нi на вулицi, нiде. Я забороняю.